Who mentions Mannerheims son

Передаёшь опыт другим: "Децентрализированное управление, инициатива, построение процессов, эффективное управление ресурсами, ускорение обмена данными ради быстрого принятия важных решений" Дома: "Мыслепреступление карается расстрелом"

Передаёшь опыт другим: "Децентрализированное управление, инициатива, построение процессов, эффективное управление ресурсами, ускорение обмена данными ради быстрого принятия важных решений" Дома: "Мыслепреступление карается расстрелом"

"Коли ти йшов в армію, ти був молодий, тобі ще здавалось, що морє по колєно. А зараз, зараз ти утонув"

Коли ти йшов в армію, ти був молодий, тобі ще здавалось, що морє по колєно. А зараз, зараз ти утонув

No text

No text

Останній значущий оперативний успіх із розвитком маневру був досягнутий на початковому етапі Курської операції. І як би не пижились товаріщі супротивники, відтоді ні червоні, ні синенькі подібних успіхів більше не демонстрували. Обидві сторони вочевидь здатні досягати локальних тактичних проривів або витісняти підрозділи противника рівня бригади/дивізії з їх рубежів. Водночас перетворити ці успіхи на щось оперативно значуще не дозволяє нездатність підтримувати необхідний темп наступу. Навіть захопивши два БРО, можеш бути певен, що противник встигне вибудувати нову оборону швидше, ніж ти зможеш розвинути досягнутий успіх. Бо складна логістика, бо БпЛА, бо техніка обмежена в застосуванні на сучасному полі бою, бо хаотичне мінування, бо залежність від власних БпЛА та необхідності їх постійного переміщення за військами, що наступають, і так далі. У результаті тактичні успіхи накопичуються, але не переходять у якісно новий оперативний результат. Противник втрачає територію, зазнає втрат, відходить на нові рубежі, проте зберігає цілісність оборони та спроможність продовжувати операцію. Кожен наступний етап просування фактично вимагає повторного створення умов для нового тактичного прориву. Хто першим анлокне оперативний маневр і зможе не просто витісняти противника з чергових рубежів, а завдавати поразки значним угрупованням із втратою ними оперативної спроможності, той, імовірно, отримає вирішальну перевагу в Битві за рештки Донбасу. Особливо в умовах, коли людський ресурс обох сторін дедалі більше обмежує можливості компенсувати втрати та відновлювати боєздатність.

Deep strike не виграє війну. (наголос ставте самі) Ноу-хау супер ідеєю цього року стала віра в те, що достатня кількість засобів дальнього ураження дозволяє винести війну кудись далеко за лінію фронту, послідовно повибивати НПЗ, склади, логістику і в якийсь момент противник просто перестане бути здатним воювати. Удари ж по великому рітейлу, енергетиці або блокування руху літаків взагалі мають примусити противника до переговорів через зростаюче невдоволення цивільного населення. Вийти на перемовини до кінця 2026. І це погодьтесь, звучить вельми логічно. Проблема тільки в тому, що цій концепції вже приблизно сто років і кожні пару десятиліть людство знову дізнається, що вона працює дещо складніше. З одним моїм колегою ми жартуємо, що російсько-українська війна в форсованому темпі проходить всі ключові уроки війн дев'ятнадцятого та двадцятого сторіччя. Ще між двома світовими війнами прихильники стратегічної авіації фактично пітчили ту саму ідею: фронт можна обійти. Не потрібно будувати м'ясокомбінат на полі бою, якщо можна відразу бити по промисловості, транспортній системі, містах та населенню і таким чином зламати саму здатність держави продовжувати війну (чим зберегти кілька мільйонів чоловіків). Перевести війну з війни армій на війну систем, тобто війну тотальну. Друга світова дала можливість перевірити цю теорію в максимально лабораторних умовах. Німці майже рік бомбили Британію. Били по портах, промисловості, інфраструктурі, потім значною мірою переключились на міста в надії, що британське населення і політичне керівництво просто скажуть «хватіт». В реальності британська промисловість продовжила працювати, винищувальна авіація відновлювалась, населення не вимагало капітуляції, а перенесення основних зусиль Люфтваффе на Лондон взагалі дало британцям необхідний час для відновлення системи ППО. Тобто стратегічного ефекту, заради якого вся ця кампанія починалась, досягнено не було. Купа цивільних трупів і понівечений Лондон. З Німеччиною історія ще цікавіша. Союзники мали можливість зробити те, про що сучасний адепт виборів deep strike міг би тільки мріяти: тисячі важких бомбардувальників, сотні тисяч тонн боєприпасів і практично систематична можливість працювати на стратегічну глибину Райху. І роками це не давало очікуваного стратегічного результату. Заводи бомбили — виробництво розосереджували. Цехи знищували — обладнання переносили. Вибивали конкретне підприємство — виникали запаси, дублюючі потужності, альтернативні виробники і ремонт. Складна держава має час та являє собою адаптивну систему. Є запаси, резервні маршрути, дублювання, ремонт, можливість пожертвувати цивільним сектором заради військового, можливість спростити виробництво і врешті-решт просто змиритися зі зниженням ефективності. По-справжньому проблемними для Німеччини кампанії бомберів стали у 1944–45 роках по нафтовій промисловості. Але тоді Білоруський фронт Черняховсього вже в лайв режимі видаляв з карти групу армій "Центр", союзники висадились у Франції, Люфтваффе програвала боротьбу за повітря, німецькі резерви постійно стрибали камфгрупами (БТГрами) між фронтами, а вся система працювала на тоненьком. Тобто тоді, коли Райх вже не мав можливості компенсувати наслідки через загальний Шок і Перевантаження. Але це все ясно, знов я виліз з прикладами минулого сторіччя, треба щось свіжіше. Близький схід. За останні пів року наш непутьовий союзник завдав Ірану кількість ударів, яка в прензентаціях Power Point виглядає шалено. Знищені або пошкоджені військові об'єкти, елементи ядерної інфраструктури, ППО, ракетна промисловість, логістика. Вбито значну кількість представників військового і політичного керівництва. За критерієм досягнення стратегічної мети все значно сумніше. Іран не капітулював. Його ракетні та ударні спроможності не зникли. Ядерна проблема не вирішена остаточно. Режим не розвалився. А головне Іран зберіг частину ключових спроможностей, через які продовжує асиметричний тиск. Бо кількість знищених цілей сама по собі взагалі нічого не говорить про наближення до перемоги. Досягнений результат просто підміняється красивими табличками з кількістю знищених об'єктів. Замість результату домінує процес (а це взагалі-то основний біч старої системи дедополковніков, яка завжди орієнтувалась на процес замість результатів). Добре. Ірак. Буря в пустелі. Повітряна кампанія, що передувала сухопутному маневру, створила умови, за яких механізовані та десантні з'єднання військ коаліції змогли розгромити армію Саддама з таким космічним співвідношенням втрат приблизно Коаліція : Ірак ≈ 1 : 150. (Я не плачу просто померлі від пневмонії на БЗВП в око потрапили) Тобто кампанія ударів на оперативну та стратегічну глибину була покликана створити умови на полі бою для подальшого сухопутного маневру. Не виграти війну лише ударами чи змістити режим Саддама. Просто утилітарна ціль в зв'язці з іншими компонентами загальновійськового бою. Підсумовуючи: Deep strike не виграє ні війни маневру, ні війни на виснаження сам по собі (бо війна на виснаження це не лише економіка та й це зовсім інша тема). Озвучена Залужним і Забродським ще у вересні 2022 року ідея, що вирівнювання досяжності засобів ураження може стати гейм ченджером, після чотирьох років війни виглядає значно менш переконливо. Deep strike може та має створювати умови та у зв'язці з іншими компонентами дати результат. Наше благо, що військове керівництво противника альтернативно одарьонне, подивилось на нашу діпстрайк кампанію і почало пиздячить балістикою по складам з мівіною. Але вони там в себе самі розберуться