Posts of Гамбіт Трампа

Ціна ілюзій Що швидше українське суспільство та політичні еліти перестануть оцінювати міжнародні відносини винятково крізь призму «цінностей» і «справедливості», то більше фізичних і моральних сил у них залишиться для боротьби за збереження держави. Це не скасовує необхідності критично оцінювати останні кроки адміністрації Трампа, які фактично підривають багаторічну санкційну політику щодо Росії та зусилля, спрямовані на примус Кремля до конструктивних переговорів. Проте ми це вже бачили. В березні 2024 року адміністрація Джо Байдена закликала Україну припинити удари по російських НПЗ та іншій нафтовій інфраструктурі. Причини були до болю знайомі: зростання цін на нафту, виборча кампанія у США та небажання створювати додаткові проблеми для американських інтересів. Нинішній президент США має поверхове уявлення про міжнародні відносини, не особливо добирає слів і загалом особисто неприємний багатьом українцям. Можливо, саме тому подібні цинічні кроки з його боку переживаються значно гостріше. Насправді дуже боляче спостерігати за емоціями й без того виснаженого українця, який звикає до світу [хоч і повільно], де міжнародна система ієрархічна за фактичним розподілом сили, а формально суверенні держави мають рівні права, але далеко не рівні можливості захищати й реалізовувати власні інтереси. Коли українцю пропонували шлях інтеграції із Заходом [згодом закріплений навіть у Конституції], він не міг уявити, що попри спільне бачення російської загрози, Україна та США [в даному випадку] будуть готові платити принципово різну ціну за її нейтралізацію. Саме ця асиметрія інтересів і створює простір для опортуністичних угод, свідками яких ми є сьогодні. Ми справді є жертвами неспровокованої агресії. І було б справедливо, якби кожен, хто її здійснює чи підтримує, поніс заслужене покарання. Але міжнародна політика не зобов'язана відповідати нашим уявленням про справедливість. І нерозуміння цього теж має свою ціну. The tragedy of great power politics, чорт забирай. Тримаємось. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Про «вічну війну» та магічне мислення Усі дискусії про необхідність домовлятися з Росією про мир тут і зараз фактично позбавлені сенсу. На столі немає жодної пропозиції з боку Росії, яку можна було б предметно обговорювати. Натомість Путін розкручує спіраль ескалації, вкотре розраховуючи, що ця зима стане для України останньою. Але. Дуже важливо, щоб у момент, коли справді відкриється вікно для прийнятної угоди, частина українського суспільства та інтелектуального класу не опинилася в полоні протилежної ілюзії: мовляв, якщо Росія готова до врегулювання, це саме по собі є ознакою слабкості ворога, а отже з ним треба не домовлятися, а остаточно дотискати. Не скажу за всіх [можливо, я жертва власної стрічки чи рекомендацій], але мені часто трапляються дописи досить поважних і, на перший погляд, розумних людей, які наполегливо продають своїй аудиторії наратив про «останню сакральну битву, яка не залишить цю війну нашим дітям». Вибачте, але все виглядає так, що наші діти житимуть не у світі Фукуями з його «кінцем історії», а стикатимуться з тими самими безпековими та геополітичними викликами, що й ми. І, схоже, вони так само не побачать розпаду Росії, а наступник Путіна цілком може зберегти уявлення про її «історичний життєвий простір». Думка, що Україна прямо зараз перебуває в ендшпілі цієї війни – є лякаючим проявом релігійно-есхатологічного мислення, де фінальна битва добра зі злом має раз і назавжди унеможливити наступну війну. Переможці у Першій світовій війні, напевно, теж думали, що завдали ворогу фатального удару, після якого він уже не зможе оговтатися. Що було далі, думаю, ви знаєте. Тому, якщо Україна й перебуває в ендшпілі, то радше в ендшпілі одного з раундів цієї війни. І пауза [на прийнятних умовах] між такими раундами сама по собі не є смертельною. Як сторонній приклад багатофазної війни мені подобається аналізувати вірменсько-азербайджанський конфлікт [я не порівнюю цю війну з нашою], де маятник переваги не раз хитався від однієї сторони до іншої, а періоди ескалації змінювалися паузами для вичікування, відновлення сил і накопичення ресурсів перед наступною фазою. Але підкреслю: підстав для паузи зараз немає. Якщо уважно послухати Путіна на Валдаї, стає очевидно, що його цілі виходять далеко за межі Донбасу. Чому я взагалі проговорюю ці, здавалося б, прописні істини? Бо, по-перше, бачу схильність частини суспільства до ідеї «дотиснути» ворога тут і зараз [про це писав вище]. А по-друге, наші політичні еліти часто запізнюються з переоцінкою власних позицій: те, що ще вчора відкидалося як неприйнятне, завтра доводиться приймати вже за значно гірших обставин. Нагадаю, що в лютому 2025 року, під час сварки Трампа й Зеленського в Овальному кабінеті, українська позиція полягала в тому, що зупинка бойових дій по фактичній лінії фронту без гарантій безпеки сама по собі є неприйнятною. Тепер це ледве не єдине, чого ми вимагаємо від Росії, а гарантії безпеки перестали бути предметом серйозного обговорення. Звичайно, Росія й тоді навряд чи погодилася б на замороження війни. Але сама еволюція української позиції багато говорить про нашу здатність вчасно оцінювати межі власної сили та момент, коли простір для маневру починає звужуватися. Зараз перемир’я неможливе, тому що його не прагне Росія. Але коли така можливість з’явиться, важливо не піддатися магічному мисленню, ніби цього Левіафана можна повалити останнім рішучим ударом. Бо скільки ще ударів для цього знадобиться – не знає ніхто. А той, хто каже, що знає – або інфантил, або аферист. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Директор ЦРУ Джон Реткліфф прибув до Росії. Востаннє глава ЦРУ особисто відвідував Росію у листопаді 2021 року. Тоді Вільям Бернс прибув до Москви, щоб на найвищому рівні попередити Кремль: США знають про підготовку масштабного вторгнення в Україну. Бернс не зустрічався особисто з Путіним, однак його прийняли секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, директор СЗР Сергій Наришкін та радник Путіна із зовнішньої політики Юрій Ушаков. Тому нинішній візит Реткліффа складно назвати рядовим. Сам факт прямого контакту глави американської розвідки з Москвою може свідчити про намір Вашингтона передати російській стороні якийсь сигнал саме через розвідувальний канал, а не дипломатичний чи політичний – на кшталт Віткоффа чи Кушнера. Особливо показова позиція самого Реткліффа, якого американські медіа неодноразово характеризували як одного з найбільш послідовних прихильників підтримки України. Що саме Вашингтон хоче донести Москві — побачимо. Але сам канал і рівень контакту безумовно заслуговують на увагу. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Ваш адмін та 48-й Віцепрезидент США Майк Пенс. Сьогодні відвідав міжнародний консервативний форум «35 років віри та свободи», який є важливим майданчиком для того, щоб Україна не зникала з порядку денного США – як у релігійних, так і в політичних колах. Українсько-американські відносини мають будуватися не лише на політичних інтересах, а й на християнській солідарності, яка об’єднує народи США та України. Такі заходи надзвичайно важливі. Вони нагадують просту, але фундаментальну річ: у США та Україні можуть змінюватися уряди, але віра, цінності та принципи залишаються незмінними. Саме вони дають нашим народам можливість знаходити спільну мову тоді, коли її не завжди можуть знайти наші політичні еліти. Дякую Владиславу Фарапонову та «Інституту Американістики» за запрошення. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Лора Лумер – це найкраща інвестиція України Ультраправа американська [і вже проукраїнська] активістка Лора Лумер буквально розв’язує «громадянську війну» в консервативній [або попаяній] спільноті США. Після того як Лумер зустрілася з Андрієм Білецьким в Харкові, подкастер-конспіролог Алекс Джонс звинуватив її в реабілітації нацизму: «Отже, тепер батальйон «Азов» не нацистський. Це нагадує мені канадський парламент, який влаштував овацію на честь офіцера СС, що наглядав за операціями з винищення в Польщі та Україні під час Другої світової війни» На що Лора Лумер відповіла [і це хочеться перечитувати знову й знову]: «Як ти можеш критикувати мене за зустріч із засновником Азову, коли у тебе в ефірі був російський найманець і воєнний барон Віктор Бут, перед яким ти заливався слиною, лижучи йому дупу? Його визнали винним у 2011 році у федеральному суді США у змові для убивства американців, змові для убивства посадовців США, придбанні та експорті протиповітряних ракет і сприянні терористичній організації. Йому дали 25 років ув’язнення, і він відсидів 12 років, перш ніж його обміняли назад до Росії у 2022 році на лесбійку, наркоманку-баскетболістку за наказом недоумкуватого Джо Байдена. Вийми російський х*й з рота, Алекс Джонс. Витри рота» Той, хто придумав перетягнути Лумер на наш бік, заслуговує на орден. І неважливо, наскільки щиро відбулася ця трансформація поглядів. Навіть якщо ми її просто купили — це було того варте. До речі, ваш покірний слуга писав про таку ідею за декілька днів до візиту Лумер в Україну. Але ні на що не претендую, бо знаю, що подібні ідеї циркулювали у владних колах. Ще до переобрання Трампа я та мої колеги [яких називали трампістами] неодноразово наголошували – Україні потрібно системно працювати з республіканцями, консерваторами й навіть відвертими маргіналами. Однак тоді цю думку майже ніхто не сприймав серйозно. Велике упущення полягало в тому, що ми переоцінювали ідейність таких людей, як Лора Лумер [не применшую еволюцію її поглядів і сподіваюся, що це щиро]. Насправді багато хто з них переслідує цілком тривіальні цілі: одні хочуть банально заробити, інші — зайняти унікальну нішу [як це зараз робить Лумер]. Практику «перекупу» або вербування інфлюенсерів, стейкхолдерів і навіть політиків придумали не вчора. Достатньо подивитися, наскільки успішно Ізраїль робив це в політикумі США протягом останніх десятиліть. Лора Лумер стала першим успішним кейсом українського лобізму. Але точно не має стати останнім. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Нехай іспанці взагалі скажуть дякую, що милосердний дідусь Трамп віддав їм кубок. А міг би й не віддати за те, що іспанці системно недофінансовують НАТО та не надали американцям свої бази для бомбардування Ірану. Цінуйте! 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Помер Ліндсі Грем Ще позавчора бачив Ліндсі Грема в Києві, а сьогодні він раптово пішов із життя. Ліндсі був справжньою політичною твариною. Він був одним із небагатьох, хто зміг вижити в епоху трампізму, залишаючись неоконсерватором. На мою думку, жодного політика у світі не можна назвати «проукраїнським», адже такими можуть бути лише українські політики — і то не завжди. Але Ліндсі Грем точно не був ворогом України. У надзвичайно складній конфігурації всередині Республіканської партії він послідовно виступав на боці нашої держави та адвокатував її інтереси особисто перед Трампом. Цю подію важко переоцінити. Сенат США без Ліндсі Грема може мати зовсім інше обличчя, адже він був одним із найвпливовіших його членів. Я вже мовчу про те, що після смерті Грема його законопроєкт про санкції проти Росії, найімовірніше, або взагалі не буде ухвалений, або його розгляд відкладуть на невизначений термін. Без перебільшення, це велика втрата. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Польща та Україна – ключ до виживання Європи На Carnegie Europe вийшла чудова колонка про кризу у франко-німецьких відносинах та можливі практики, які можуть її подолати [дуже раджу почитати]. Але поки я читав цей текст, піймав себе на думці, що криза у відносинах між Францією та Німеччиною напрочуд нагадує проблеми у відносинах між Польщею та Україною. Ну самі переконайтеся. Прочитайте цей фрагмент зі статті, але замінюйте Париж і Берлін на Варшаву та Київ: «Але те, як ця ситуація [криза у відносинах] пробуджує привидів минулих травм на тлі епохальних потрясінь у міжнародному порядку, робить її особливою. М’яко кажучи, зараз не час, щоб старі суперечки збивали з курсу обидві столиці. Хоча Брюссель уже звик лавірувати в цих бурхливих відносинах, йому потрібно, щоб обидві держави рухалися в одному напрямку, якщо він хоче зберегти хоч якийсь шанс для європейців утримати свої геополітичні позиції. Поки інші держави-члени, такі як Данія, Естонія чи Фінляндія, активно реагують на геополітичні виклики, без усунення франко-німецької дисфункції ЄС не зможе працювати на повну потужність. У обох столицях усвідомлюють всю серйозність та унікальність цього моменту, але Париж і Берлін, як і раніше, нагадують два кораблі, що пропливають повз один одного в ночі. Їхні дії, здається, завжди збігаються не в той час. Вони постійно борються з несумісними темпераментами своїх лідерів, перпендикулярними напрямками внутрішньої політики та непримиренно розбіжними стратегічними культурами, що лежать в основі їхніх «глибинних держав». Настав час обом системам об’єднатися й створити двосторонню інституційну структуру — своєрідний постійний франко-німецький оперативний штаб, щодня завданням якого буде гарантувати, щоб ці дві країни ніколи не відхилялися одна від одної надто сильно» Ну як вам? Нічого не нагадує? Безумовно, франко-німецькі відносини виконують роль фінансово-політичного ядра ЄС. На цю роль ні Польща, ні Україна претендувати не можуть. Але якщо ми продовжимо мислити геополітичною рамкою, то слабкість сучасного Євросоюзу в тому, що він має достатньо ресурсів для формування декларацій, доктрин та планів розвитку континенту, але він не має власного безпекового ядра, яким може стати лише союз Польщі та України. Давайте відверто: франко-німецька вісь ніколи не забезпечувала безпеку Європи. Це нікого не турбувало, доки США не почали переглядати свої безпекові зобов'язання. Тепер утворився вакуум, який неможливо заповнити ані грошима, ані політичним лідерством [щоб це не означало]. Після 2022 року Польща й Україна де-факто стали східним військовим центром Європи. Саме тут зійшлися українська армія [найбільша на континенті] та польська військова машина, яка продовжує лідирувати в оборонних закупівлях і виконує роль ключового логістичного хабу для українських потреб. Саме тому криза між Польщею та Україною набагато небезпечніша, ніж здається. Якщо франко-німецькі суперечки паралізують економічне й політичне керівництво Євросоюзу, то польсько-українські конфлікти здатні паралізувати його безпекове майбутнє. Європа виживе тільки за рахунок життєздатного франко-німецького та польсько-українського ядра. Тому Carnegie Europe як ніколи праві, що французи та німці потребуть спільного оперативного штабу, де будуть вирішуватися їхні суперечки. Але рівно такий штаб буде потрібен полякам та українцям. Проте до парламентських виборів у Польщі [це як мінімум] ми будемо рухатися сходинками ескалації. На жаль, політичні дивіденди від цього отримують як польські, так і українські еліти. На тлі попереджень про можливий напад Росії на Польщу це виглядає як небезпечна історична короткозорість. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Сьогодні раптом згадав цікавий епізод. Кілька місяців тому на Київському безпековому форумі Анджей Дуда, дивлячись мені в очі, у контексті однієї зі своїх думок [вже не пам’ятаю якої саме] згадав орден Білого Орла. Причому ця згадка не стосувалася Зеленського. У формулюванні Дуди кавалером ордена був саме український народ. Тоді я не надав цьому особливого значення. Тим більше не міг уявити, що згодом цей орден перетвориться на політичну зброю. Але хто і як її використовує — це вже окрема розмова. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Спостерігаю за перемовинами США та Ірану в Швейцарії і дивуюсь наскільки ж технічно Трамп мінусує рейтинги та бодай якусь спадщину Джей Ді Венса: 🔴Венс знову бере на себе роль головного переговірника по врегулюванню непопулярної в США війни; 🔴Якщо перемовини не завершаться підписанням — Венс знову буде крайнім [як було в Пакистані]; 🔴Якщо перемовини завершаться підписанням — Венс буде асоціюватися зі слабкою угодою, яка по умовам ще гірша за ядерну угоду часів Обами. Я вже мовчу про те, що Трамп прямо під час перемовин [!!!] роздає коментарі на телебаченні, де знову погрожує Тегерану бомбардуваннями, чим вже незадоволена переговорна делегація Ірану. Як з таким багажем Венс зібрався в президенти — неясно. І за чим ще цікавіше спостерігати як Рубіо майстерно дистанціюється від токсичних напрямків, при цьому не вступаючи в конфлікти всередині адміністрації. В перемовинах з Росією позориться Віткофф, а з Іраном — Венс. Браво, Марко! 🇺🇸 Гамбіт Трампа

MAGA стають на бік України? Ультраправа американська активістка Лора Лумер раптово усвідомила, що сама стала жертвою російської пропаганди. До слова, Лумер має значний вплив в орбіті MAGA, особливо серед так званих «нових правих». Протягом останніх років вона послідовно виступала з крайніх антиукраїнських позицій. Почитайте її пряму мову: «Багато з нас щойно стали надмірно співчутливими до Росії. Але тепер, коли я бачу, як росіяни кажуть такі речі, як "ми маємо денацифікувати Україну" і "ми маємо продовжувати нашу жорстоку війну з Україною", прикидаючись якоюсь православною християнською країною, але при цьому вони вбивають сотні тисяч молодих християн в Україні, а потім підтримують справжніх неонацистів у США. Я думаю: "Вау, ми повелися на російську пропаганду", і я повелася на російську пропаганду. Я так довго була такою антиукраїнською, і я повторювала ці тези, думаючи, що кажу правильну річ, не усвідомлюючи, як мене емоційно маніпулювали пропагандою в інтернеті» Складно судити про щирість такого розвороту. Тут можливі два варіанти: або консервативне крило починає прозрівати [у що віриться складно] або ж проросійський наратив поступово вичерпує себе, особливо на тлі послаблення позицій Росії та її непоступливісті в мирних ініціативах Трампа. Також подібна еволюція поглядів на Україну може стати ще однією точкою розколу всередині консервативного руху. Війна між Ізраїлем / США та Іраном показала, що MAGA далеко не однорідні у баченні того, що з нею робити. Не виключено, що схожі суперечки з часом почнуть точитися і навколо війни в Україні. Ми в свою чергу можемо дати розвиток цьому тренду посилюючи наступні наративи: 🔴Російські спікери говорить більше про територіальну експансію, а не консерватизм; 🔴Частина російських ультраправих симпатизує до антисемітських та неонацистських рухів на Заході; 🔴Росія дедалі більше стає частиною геополітичного проєкту Китаю, поглиблюючи свою залежність від Пекіна; 🔴Можна запросити Лумер в Україну, яка вже відправляла своїх людей на безпекову конференцію в Одесі. У будь-якому разі тенденція цікава. Росія починає втомлювати навіть найбільш ідеологізованих [попаяних] представників консервативного руху. Якби я був конспірологом, то сказав би, що Лумер почала прогрівати аудиторію до масштабної кампанії Трампа з примушення Росії до миру, особливо на тлі потоку обнадійливих заяв із саміту G7. Але ми ж із вами не конспірологи, чи не так? 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Боже, храни мир між США та Іраном Мирна угода між США та Іраном сталася як ніколи вчасно. Зрозуміло, що до підписання [19 червня] ще треба дожити, бо фактор саботажу домовленостей з боку Ізраїлю вже нам знайомий. Учора Зеленський анонсував зустріч із Трампом на саміті G7, де пообіцяв розповісти про декілька ідей, як змусити Росію зупинити війну. Не знаю, що там придумав президент, але до списку таких ідей точно додається поновлення санкцій США щодо російської нафти, яка транспортується морським шляхом. За такого сценарію Росія стикається з низкою викликів. Якщо раніше повільне просування на фронті та логістичні, паливні й експортні проблеми хоча б якось компенсувалися високими цінами на нафту, то зараз і цей тренд має піти на спад. Загалом Трамп виходить із війни без відчутних результатів [що правильніше трактувати як поразку], що, безумовно, вплине на перебіг виборів до Конгресу. Але у Трампа залишиться трохи більше п’яти місяців, щоб поліпшити становище своєї партії. Врегулювання на близькосхідному треку може вивільнити дипломатичний ресурс США для активізації уваги до війни в Україні. Тут не варто завищувати очікування, але теоретичне закінчення війни в Україні могло б підвищити шанси республіканців [хоч і незначно] на проміжних виборах. Але, знову ж таки, потрібно дочекатися підписання угоди між США та Іраном та переконатися, що існують шанси на більш-менш сталий мир, який, своєю чергою, дасть необхідний сигнал ринкам для стабілізації цін на нафту. Тим не менше, низка медіа повідомляє, що Іран разом з Оманом можуть отримати повноваження щодо «регулювання» руху через Ормузьку протоку. Якщо це відповідає дійсності, то в стратегічній перспективі Іран перетвориться на регіонального гравця зовсім іншого масштабу. Чому це може стати однією з найбільших геополітичних поразок США за останні десятиліття — я детально пояснював тут. Рекомендую почитати. Нехай тече нафта! 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Україна переламує хід війни? Джек Вотлінг написав багатообіцяючу статтю для Foreign Affairs із не менш багатообіцяючою назвою — «Україна переламує хід подій». Автор відзначає спроби українського керівництва реорганізувати українське військо та тил. Щодо аналізу українських реформ до автора є запитання. Водночас у тому, що стосується падіння ефективності російського війська, із ним можна погодитися. Тим не менш, наратив про «перелом ходу подій» я вважаю надто передчасним. Застереження щодо цього виклав нижче. Підібрав для вас ключові фрагменти: 🔴Протягом 2024–2025 років Росія компенсувала втрати швидше, ніж Україна, що дозволяло підтримувати постійний наступальний тиск. Тепер ця тенденція починає змінюватися на користь Києва; 🔴Україна провела важливі військові реформи: створила корпусну систему, покращила підготовку військових та знизила рівень дезертирства. Це дозволило стабілізувати кадрову ситуацію на фронті; 🔴Російська армія стикається з накопиченням структурних проблем. Поповнення особового складу забезпечується грошовими стимулами, але якість новобранців і підготовки залишається низькою; 🔴Російське командування дедалі гірше координує дії на сучасному полі бою. Через розрив між штабними планами та реальною ситуацією на фронті зростає кількість помилок і неефективних атак; 🔴Автор вважає, що Росія навряд чи зможе захопити весь Донбас у найближчій час. Без серйозної перебудови армії Москва може не досягти цієї мети навіть у 2027 році; 🔴Кремль стоїть перед вибором: або оголошувати масштабну мобілізацію, або погоджуватися на заморожування війни. Обидва варіанти для Путіна пов'язані зі значними ризиками; 🔴Якщо тенденції збережуться, до кінця року шанси на припинення вогню суттєво зростуть. Київ і союзники можуть переконати Москву, що перемир'я менш ризиковане, ніж продовження війни; 🔴Головний виклик для України після можливого перемир'я — зберегти внутрішню стабільність, боєздатність армії та підтримку Заходу. Від цього залежатиме, чи стане воно кроком до тривалого миру. Викликає питання заява автора про те, що Україна вже «провела військові реформи». Якщо перехід до корпусної системи управління перебуває майже на фінальній стадії, то кадрові зміни [методи мобілізації та СЗЧ] ще далекі до завершення. Якщо говорити про деградацію військового управління ворога, автор тут ближчий до правди — це видно щонайменше з темпів наступу. Дійсно, вийшовши з зимової кампанії Україна покращила свої позиції, а удари по російському тилу додають підстав для обережного оптимізму. Але я бачу ризик у надто різкій зміні наративу. Останній місяць західні медіа переповнені анонімним ниттям російських джерел про політичні та економічні ризики війни. Це може створити ілюзію, що перемир’я здатне «врятувати» Росію від краху, а отже її потрібно «дотискати». Ще раз: Росія, ймовірно, перебуває у найслабшій позиції за весь час війни. Водночас її «дотискання» потребує складної комбінації факторів: готовності Європи кратно наростити постачання зброї, позиції Китаю та волі США, які досі не відмовилися від ідеї економічної взаємодії з Москвою. Тому в нинішньому таймлайні ми маємо берегти наратив про шлях до перемир'я як зіницю ока. Натомість такі тейки пана Чмута про кордони 1991 року я вважаю шкідливими. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Тулсі Габбард йде у відставку Відносно нещодавно ваш покірний слуга писав, що дні Тулсі Габбард в адміністрації Трампа добігають кінця. Так і сталося. Іноді фріки, яких призначає Трамп — це просто фріки, а не агенти Кремля. Бережіть свої нерви та гарного вечора! 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Поразка Трампа в Ірані гірша за Афганістан? Сполучені Штати неодноразово зазнавали поразок, але жодна з них не була настільки руйнівною, щоб безповоротно деконструювати позиції Вашингтона як глобального гегемона: 1. Перл-Гарбор, хоч і став сильним військовим [а також репутаційним] ударом, зрештою завершився реваншем США, які фактично закінчили Другу світову війну там, де вона для них почалася; 2. Поразки в Афганістані та В’єтнамі серйозно похитнули позиції Штатів, але віддаленість цих країн від головних арен глобальної конкуренції дозволила Вашингтону втримати наслідки під контролем. Вплив США в регіонах усе одно зберігався; 3. Управлінська катастрофа в післявоєнному Іраку суттєво підірвала моральний авторитет Вашингтона, але зміна стратегії управління [хоч і запізніла] все ж дозволила зберегти Ірак відносно стабільним і безпечним для сусідів. Після поразки в Ірані зовсім не факт, що США зможуть зберегти колишній вплив як у регіоні, так і на глобальному рівні. Фактично, дозволивши Ірану зберегти контроль над Ормузькою протокою, США підштовхують країни Перської затоки в довгостроковій перспективі шукати способи співіснування з Тегераном. А це підриває позиції Штатів, які десятиліттями забезпечували свободу судноплавства завдяки проєкції сили в регіоні. І на це, між іншим, були витрачені трильйони доларів і тисячі життів американських солдатів. У підсумку це фактично нівелює стратегічні цілі операції «Буря в пустелі», а доктрину Картера перетворює на порожній набір слів. Дивлячись на все це, мимоволі ставиш собі запитання: а чи потрібна тепер Ірану ядерна зброя? Можливо, у новому деглобалізованому світі контроль над вузькими місцями стане еквівалентом квитка до ядерного клубу. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Візит короля Британії до США — це поминки трансатлантичних відносин Під час візиту до США британська сторона ставила собі за мету збереження «особливих відносин» із Вашингтоном. Але якщо дивитися на реальність тверезо, то американці з британцями мислять надто різними категоріями для досягнення цієї мети. Візит короля — це передусім символізм, а вже потім політика [і то з натяжкою]. Символізм працює лише тоді, коли інституції та уряди країн мають спільне бачення світу і, що найважливіше, — спільні інтереси. Коли ж міжурядові відносини переживають чи не найбільшу кризу в історії, жоден візит короля не здатен їх урятувати. Думаю, тут нікому не варто нагадувати, що адміністрація Трампа дивиться на союзників крізь призму витрат на оборону, торговельного балансу та участі в спільних операціях. Трамп цінує лідерів, які тут і зараз можуть дати йому необхідний результат. Чи може йому щось запропонувати Чарльз III? Очевидно ні. Скільки б Чарльз не згадував з трибуни Конгресу про необхідність збереження НАТО та підтримки України — це жодним чином не здатне розтопити лід у трансатлантичних відносинах. Таймінг цього візиту також грає проти британців. Якщо востаннє візит Єлизавети II до США відбувся після виграної війни з Іраком у 1991 році, то нинішній візит монарха проходить на тлі проблемної воєнної кампанії в Ірані, де ще й Велика Британія показала себе [в розумінні Трампа] як ненадійний союзник США. Це точно не найкращий ґрунт для перезапуску відносин, чи не так? Як точно зазначив посол Великої Британії у Вашингтоні Крістіан Тернер, єдині «особливі відносини», які мають Сполучені Штати, пов’язані з Ізраїлем, а не з Великою Британією. Кризу двосторонніх відносин між США та Великою Британією поглиблює і те, що взаємне несприйняття не обмежується лише елітами обох країн. Нові опитування фіксують, що більшість британців вважають Сполучені Штати «негативною силою у світі». Тому те, на що насправді найбільше схожий візит Чарльза III до США — це відвідування могили трансатлантичних відносин. Земля пухом, як то кажуть. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Джей Ді Венс — лузер тижня Губернатор Каліфорнії Ґевін Ньюсом, вітаючи угорський народ зі зміною режиму Орбана, не втримався від тролингу на адресу Джей Ді Венса: «Джей Ді Венс двічі за 48 годин доводить, що він — легковаговик. Вітаю народ Угорщини — демократія, вільна преса та права людини сьогодні перемагають. Надія є». Посперечатися складно. За останні кілька діб Венс перетворився на фігуру, яка ввібрала в себе весь символічний капітал невдач адміністрації Трампа. Проваливши переговори з Іраном і марно витративши пальне [яке, до речі, дорожчає] на візит до Орбана, Венс починає обростати політичним багажем, що стане об’єктом атак конкурентів, якщо він усе ж піде в президенти. Показово, що Ньюсом не так часто згадує Венса у своїх заявах. Востаннє він згадував віцепрезидента ще в жовтні минулого року. Можливо, штаб Ньюсома починає фокусуватися на своєму головному опоненті — і подібних згадок стане більше. На тлі невдач Венса його рейтинг схвалення [як віцепрезидента] обвалився на 21 пункт — з +3 до -18 із січня 2025 року. Я хоч і не прихильник істерії довкола Венса [на мою думку, його дещо переоцінюють], але складно заперечити, що зараз він виглядає як політичний лузер. Особливо іронічно, що Венс стає одним із дійових осіб невдалої кампанії в Ірані нарівні з Трампом і Гегсетом, при тому що він сам був противником цієї інтервенції. Ще кумедніше, що поки Венс вів провальні переговори з Іраном, його найближчий конкурент на потенційних праймеріз Марко Рубіо дивився UFC у Маямі разом із Трампом. Що це — особиста невдача чи брак політичного досвіду — вирішуйте самі. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Вибори в Угорщині — це не лише про україно-угорські відносини чи розблокування 90 мільярдів євро. Це, ймовірно, перший серйозний тест на життєздатність глобальної моделі MAGA. Вже за кілька годин стане зрозуміло, чи перетвориться цей ідеологічний [принаймні політтехнологічний] конструкт на інструмент підриву європейської безпеки, який можна масштабувати в наступних електоральних циклах по всьому континенту. Суверенізм — це чудово, але лише тоді, коли він служить нації, а не Вашингтону чи Москві. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Нічого не буде. TACO. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Захід народився в Перській затоці, там він і помре Впіймав себе на думці, що війна в Ірані може визначити нову епоху, як це зробила війна в Перській затоці 1991 року. Тоді рішуча реакція західної коаліції на вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт стала чи не першим актом однополярного домінування США і Заходу загалом. Саме звільнення Кувейту стало передвісником перемоги західного блоку над СРСР у Холодній війні. Причому тут Іран? Річ у тім, що Тегеран, по суті, рухається в логіці, яка колись підштовхнула Саддама до вторгнення в Кувейт — прагнення стати великим нафтовим і геоекономічним гравцем. Якщо Саддам намагався захопити нові родовища, розширити вихід до Перської затоки та отримати контроль над експортною інфраструктурою, то Іран прагне встановити контроль над Ормузькою протокою, перетворивши її на свій ключовий актив. За повідомленнями західних медіа, іранський режим розглядає модель, за якої перевізники або клієнти сплачували б мито за транзит нафти й газу через Ормузьку протоку. Нагадаю, що до операції США та Ізраілю Ормузька протока залишалася міжнародним водним шляхом, який не перебував під контролем жодної держави. Тепер це може змінитися. Навіть без «платної» моделі доступ до протоки може надаватися окремим країнам за принципом політичної лояльності до Тегерана. Прецеденти вже є: окремі китайські танкери проходили протоку без перешкод. Фактично Іран висуває ультиматум не лише регіональним гравцям, а й усьому світу: ви або працюєте з нами — або втрачаєте свої гроші. До речі, арабським країнам у цій ситуації не позаздриш. Навіть без блокування Ормузької протоки Іран здатен завдати їм серйозних збитків: пару прильотів шахедів по елітним готелям чи аеропортам і капітал почне швидко тікати з регіону. Чому ж цей конфлікт може визначити епоху? Тому що у 1991 році США та їхні союзники мали достатню єдність і стратегічний консенсус, щоб не допустити появи нового агресивного геоекономічного гравця в особі Саддама. Звільнення Кувейту стало точкою, де збіглися спільні інтереси та готовність нести спільні ризики. Натомість нездатність / небажання розблокувати Ормузьку протоку сьогодні констатує ерозію Заходу, зростання недовіри між колишніми союзниками і, зрештою, відкриє шлях до формування Ірану як нового геоекономічного центру сили [за умови збереження режиму]. Якщо у 1991 році Перська затока стала точкою народження західної гегемонії, то Ормузька протока може стати її могилою. 🇺🇸 Гамбіт Трампа