Гамбіт Трампа

Ціна ілюзій Що швидше українське суспільство та політичні еліти перестануть оцінювати міжнародні відносини винятково крізь призму «цінностей» і «справедливості», то більше фізичних і моральних сил у них залишиться для боротьби за збереження держави. Це не скасовує необхідності критично оцінювати останні кроки адміністрації Трампа, які фактично підривають багаторічну санкційну політику щодо Росії та зусилля, спрямовані на примус Кремля до конструктивних переговорів. Проте ми це вже бачили. В березні 2024 року адміністрація Джо Байдена закликала Україну припинити удари по російських НПЗ та іншій нафтовій інфраструктурі. Причини були до болю знайомі: зростання цін на нафту, виборча кампанія у США та небажання створювати додаткові проблеми для американських інтересів. Нинішній президент США має поверхове уявлення про міжнародні відносини, не особливо добирає слів і загалом особисто неприємний багатьом українцям. Можливо, саме тому подібні цинічні кроки з його боку переживаються значно гостріше. Насправді дуже боляче спостерігати за емоціями й без того виснаженого українця, який звикає до світу [хоч і повільно], де міжнародна система ієрархічна за фактичним розподілом сили, а формально суверенні держави мають рівні права, але далеко не рівні можливості захищати й реалізовувати власні інтереси. Коли українцю пропонували шлях інтеграції із Заходом [згодом закріплений навіть у Конституції], він не міг уявити, що попри спільне бачення російської загрози, Україна та США [в даному випадку] будуть готові платити принципово різну ціну за її нейтралізацію. Саме ця асиметрія інтересів і створює простір для опортуністичних угод, свідками яких ми є сьогодні. Ми справді є жертвами неспровокованої агресії. І було б справедливо, якби кожен, хто її здійснює чи підтримує, поніс заслужене покарання. Але міжнародна політика не зобов'язана відповідати нашим уявленням про справедливість. І нерозуміння цього теж має свою ціну. The tragedy of great power politics, чорт забирай. Тримаємось. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Про «вічну війну» та магічне мислення Усі дискусії про необхідність домовлятися з Росією про мир тут і зараз фактично позбавлені сенсу. На столі немає жодної пропозиції з боку Росії, яку можна було б предметно обговорювати. Натомість Путін розкручує спіраль ескалації, вкотре розраховуючи, що ця зима стане для України останньою. Але. Дуже важливо, щоб у момент, коли справді відкриється вікно для прийнятної угоди, частина українського суспільства та інтелектуального класу не опинилася в полоні протилежної ілюзії: мовляв, якщо Росія готова до врегулювання, це саме по собі є ознакою слабкості ворога, а отже з ним треба не домовлятися, а остаточно дотискати. Не скажу за всіх [можливо, я жертва власної стрічки чи рекомендацій], але мені часто трапляються дописи досить поважних і, на перший погляд, розумних людей, які наполегливо продають своїй аудиторії наратив про «останню сакральну битву, яка не залишить цю війну нашим дітям». Вибачте, але все виглядає так, що наші діти житимуть не у світі Фукуями з його «кінцем історії», а стикатимуться з тими самими безпековими та геополітичними викликами, що й ми. І, схоже, вони так само не побачать розпаду Росії, а наступник Путіна цілком може зберегти уявлення про її «історичний життєвий простір». Думка, що Україна прямо зараз перебуває в ендшпілі цієї війни – є лякаючим проявом релігійно-есхатологічного мислення, де фінальна битва добра зі злом має раз і назавжди унеможливити наступну війну. Переможці у Першій світовій війні, напевно, теж думали, що завдали ворогу фатального удару, після якого він уже не зможе оговтатися. Що було далі, думаю, ви знаєте. Тому, якщо Україна й перебуває в ендшпілі, то радше в ендшпілі одного з раундів цієї війни. І пауза [на прийнятних умовах] між такими раундами сама по собі не є смертельною. Як сторонній приклад багатофазної війни мені подобається аналізувати вірменсько-азербайджанський конфлікт [я не порівнюю цю війну з нашою], де маятник переваги не раз хитався від однієї сторони до іншої, а періоди ескалації змінювалися паузами для вичікування, відновлення сил і накопичення ресурсів перед наступною фазою. Але підкреслю: підстав для паузи зараз немає. Якщо уважно послухати Путіна на Валдаї, стає очевидно, що його цілі виходять далеко за межі Донбасу. Чому я взагалі проговорюю ці, здавалося б, прописні істини? Бо, по-перше, бачу схильність частини суспільства до ідеї «дотиснути» ворога тут і зараз [про це писав вище]. А по-друге, наші політичні еліти часто запізнюються з переоцінкою власних позицій: те, що ще вчора відкидалося як неприйнятне, завтра доводиться приймати вже за значно гірших обставин. Нагадаю, що в лютому 2025 року, під час сварки Трампа й Зеленського в Овальному кабінеті, українська позиція полягала в тому, що зупинка бойових дій по фактичній лінії фронту без гарантій безпеки сама по собі є неприйнятною. Тепер це ледве не єдине, чого ми вимагаємо від Росії, а гарантії безпеки перестали бути предметом серйозного обговорення. Звичайно, Росія й тоді навряд чи погодилася б на замороження війни. Але сама еволюція української позиції багато говорить про нашу здатність вчасно оцінювати межі власної сили та момент, коли простір для маневру починає звужуватися. Зараз перемир’я неможливе, тому що його не прагне Росія. Але коли така можливість з’явиться, важливо не піддатися магічному мисленню, ніби цього Левіафана можна повалити останнім рішучим ударом. Бо скільки ще ударів для цього знадобиться – не знає ніхто. А той, хто каже, що знає – або інфантил, або аферист. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Директор ЦРУ Джон Реткліфф прибув до Росії. Востаннє глава ЦРУ особисто відвідував Росію у листопаді 2021 року. Тоді Вільям Бернс прибув до Москви, щоб на найвищому рівні попередити Кремль: США знають про підготовку масштабного вторгнення в Україну. Бернс не зустрічався особисто з Путіним, однак його прийняли секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, директор СЗР Сергій Наришкін та радник Путіна із зовнішньої політики Юрій Ушаков. Тому нинішній візит Реткліффа складно назвати рядовим. Сам факт прямого контакту глави американської розвідки з Москвою може свідчити про намір Вашингтона передати російській стороні якийсь сигнал саме через розвідувальний канал, а не дипломатичний чи політичний – на кшталт Віткоффа чи Кушнера. Особливо показова позиція самого Реткліффа, якого американські медіа неодноразово характеризували як одного з найбільш послідовних прихильників підтримки України. Що саме Вашингтон хоче донести Москві — побачимо. Але сам канал і рівень контакту безумовно заслуговують на увагу. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Ваш адмін та 48-й Віцепрезидент США Майк Пенс. Сьогодні відвідав міжнародний консервативний форум «35 років віри та свободи», який є важливим майданчиком для того, щоб Україна не зникала з порядку денного США – як у релігійних, так і в політичних колах. Українсько-американські відносини мають будуватися не лише на політичних інтересах, а й на християнській солідарності, яка об’єднує народи США та України. Такі заходи надзвичайно важливі. Вони нагадують просту, але фундаментальну річ: у США та Україні можуть змінюватися уряди, але віра, цінності та принципи залишаються незмінними. Саме вони дають нашим народам можливість знаходити спільну мову тоді, коли її не завжди можуть знайти наші політичні еліти. Дякую Владиславу Фарапонову та «Інституту Американістики» за запрошення. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Лора Лумер – це найкраща інвестиція України Ультраправа американська [і вже проукраїнська] активістка Лора Лумер буквально розв’язує «громадянську війну» в консервативній [або попаяній] спільноті США. Після того як Лумер зустрілася з Андрієм Білецьким в Харкові, подкастер-конспіролог Алекс Джонс звинуватив її в реабілітації нацизму: «Отже, тепер батальйон «Азов» не нацистський. Це нагадує мені канадський парламент, який влаштував овацію на честь офіцера СС, що наглядав за операціями з винищення в Польщі та Україні під час Другої світової війни» На що Лора Лумер відповіла [і це хочеться перечитувати знову й знову]: «Як ти можеш критикувати мене за зустріч із засновником Азову, коли у тебе в ефірі був російський найманець і воєнний барон Віктор Бут, перед яким ти заливався слиною, лижучи йому дупу? Його визнали винним у 2011 році у федеральному суді США у змові для убивства американців, змові для убивства посадовців США, придбанні та експорті протиповітряних ракет і сприянні терористичній організації. Йому дали 25 років ув’язнення, і він відсидів 12 років, перш ніж його обміняли назад до Росії у 2022 році на лесбійку, наркоманку-баскетболістку за наказом недоумкуватого Джо Байдена. Вийми російський х*й з рота, Алекс Джонс. Витри рота» Той, хто придумав перетягнути Лумер на наш бік, заслуговує на орден. І неважливо, наскільки щиро відбулася ця трансформація поглядів. Навіть якщо ми її просто купили — це було того варте. До речі, ваш покірний слуга писав про таку ідею за декілька днів до візиту Лумер в Україну. Але ні на що не претендую, бо знаю, що подібні ідеї циркулювали у владних колах. Ще до переобрання Трампа я та мої колеги [яких називали трампістами] неодноразово наголошували – Україні потрібно системно працювати з республіканцями, консерваторами й навіть відвертими маргіналами. Однак тоді цю думку майже ніхто не сприймав серйозно. Велике упущення полягало в тому, що ми переоцінювали ідейність таких людей, як Лора Лумер [не применшую еволюцію її поглядів і сподіваюся, що це щиро]. Насправді багато хто з них переслідує цілком тривіальні цілі: одні хочуть банально заробити, інші — зайняти унікальну нішу [як це зараз робить Лумер]. Практику «перекупу» або вербування інфлюенсерів, стейкхолдерів і навіть політиків придумали не вчора. Достатньо подивитися, наскільки успішно Ізраїль робив це в політикумі США протягом останніх десятиліть. Лора Лумер стала першим успішним кейсом українського лобізму. Але точно не має стати останнім. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Нехай іспанці взагалі скажуть дякую, що милосердний дідусь Трамп віддав їм кубок. А міг би й не віддати за те, що іспанці системно недофінансовують НАТО та не надали американцям свої бази для бомбардування Ірану. Цінуйте! 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Помер Ліндсі Грем Ще позавчора бачив Ліндсі Грема в Києві, а сьогодні він раптово пішов із життя. Ліндсі був справжньою політичною твариною. Він був одним із небагатьох, хто зміг вижити в епоху трампізму, залишаючись неоконсерватором. На мою думку, жодного політика у світі не можна назвати «проукраїнським», адже такими можуть бути лише українські політики — і то не завжди. Але Ліндсі Грем точно не був ворогом України. У надзвичайно складній конфігурації всередині Республіканської партії він послідовно виступав на боці нашої держави та адвокатував її інтереси особисто перед Трампом. Цю подію важко переоцінити. Сенат США без Ліндсі Грема може мати зовсім інше обличчя, адже він був одним із найвпливовіших його членів. Я вже мовчу про те, що після смерті Грема його законопроєкт про санкції проти Росії, найімовірніше, або взагалі не буде ухвалений, або його розгляд відкладуть на невизначений термін. Без перебільшення, це велика втрата. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Польща та Україна – ключ до виживання Європи На Carnegie Europe вийшла чудова колонка про кризу у франко-німецьких відносинах та можливі практики, які можуть її подолати [дуже раджу почитати]. Але поки я читав цей текст, піймав себе на думці, що криза у відносинах між Францією та Німеччиною напрочуд нагадує проблеми у відносинах між Польщею та Україною. Ну самі переконайтеся. Прочитайте цей фрагмент зі статті, але замінюйте Париж і Берлін на Варшаву та Київ: «Але те, як ця ситуація [криза у відносинах] пробуджує привидів минулих травм на тлі епохальних потрясінь у міжнародному порядку, робить її особливою. М’яко кажучи, зараз не час, щоб старі суперечки збивали з курсу обидві столиці. Хоча Брюссель уже звик лавірувати в цих бурхливих відносинах, йому потрібно, щоб обидві держави рухалися в одному напрямку, якщо він хоче зберегти хоч якийсь шанс для європейців утримати свої геополітичні позиції. Поки інші держави-члени, такі як Данія, Естонія чи Фінляндія, активно реагують на геополітичні виклики, без усунення франко-німецької дисфункції ЄС не зможе працювати на повну потужність. У обох столицях усвідомлюють всю серйозність та унікальність цього моменту, але Париж і Берлін, як і раніше, нагадують два кораблі, що пропливають повз один одного в ночі. Їхні дії, здається, завжди збігаються не в той час. Вони постійно борються з несумісними темпераментами своїх лідерів, перпендикулярними напрямками внутрішньої політики та непримиренно розбіжними стратегічними культурами, що лежать в основі їхніх «глибинних держав». Настав час обом системам об’єднатися й створити двосторонню інституційну структуру — своєрідний постійний франко-німецький оперативний штаб, щодня завданням якого буде гарантувати, щоб ці дві країни ніколи не відхилялися одна від одної надто сильно» Ну як вам? Нічого не нагадує? Безумовно, франко-німецькі відносини виконують роль фінансово-політичного ядра ЄС. На цю роль ні Польща, ні Україна претендувати не можуть. Але якщо ми продовжимо мислити геополітичною рамкою, то слабкість сучасного Євросоюзу в тому, що він має достатньо ресурсів для формування декларацій, доктрин та планів розвитку континенту, але він не має власного безпекового ядра, яким може стати лише союз Польщі та України. Давайте відверто: франко-німецька вісь ніколи не забезпечувала безпеку Європи. Це нікого не турбувало, доки США не почали переглядати свої безпекові зобов'язання. Тепер утворився вакуум, який неможливо заповнити ані грошима, ані політичним лідерством [щоб це не означало]. Після 2022 року Польща й Україна де-факто стали східним військовим центром Європи. Саме тут зійшлися українська армія [найбільша на континенті] та польська військова машина, яка продовжує лідирувати в оборонних закупівлях і виконує роль ключового логістичного хабу для українських потреб. Саме тому криза між Польщею та Україною набагато небезпечніша, ніж здається. Якщо франко-німецькі суперечки паралізують економічне й політичне керівництво Євросоюзу, то польсько-українські конфлікти здатні паралізувати його безпекове майбутнє. Європа виживе тільки за рахунок життєздатного франко-німецького та польсько-українського ядра. Тому Carnegie Europe як ніколи праві, що французи та німці потребуть спільного оперативного штабу, де будуть вирішуватися їхні суперечки. Але рівно такий штаб буде потрібен полякам та українцям. Проте до парламентських виборів у Польщі [це як мінімум] ми будемо рухатися сходинками ескалації. На жаль, політичні дивіденди від цього отримують як польські, так і українські еліти. На тлі попереджень про можливий напад Росії на Польщу це виглядає як небезпечна історична короткозорість. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Сьогодні раптом згадав цікавий епізод. Кілька місяців тому на Київському безпековому форумі Анджей Дуда, дивлячись мені в очі, у контексті однієї зі своїх думок [вже не пам’ятаю якої саме] згадав орден Білого Орла. Причому ця згадка не стосувалася Зеленського. У формулюванні Дуди кавалером ордена був саме український народ. Тоді я не надав цьому особливого значення. Тим більше не міг уявити, що згодом цей орден перетвориться на політичну зброю. Але хто і як її використовує — це вже окрема розмова. 🇺🇸 Гамбіт Трампа

Спостерігаю за перемовинами США та Ірану в Швейцарії і дивуюсь наскільки ж технічно Трамп мінусує рейтинги та бодай якусь спадщину Джей Ді Венса: 🔴Венс знову бере на себе роль головного переговірника по врегулюванню непопулярної в США війни; 🔴Якщо перемовини не завершаться підписанням — Венс знову буде крайнім [як було в Пакистані]; 🔴Якщо перемовини завершаться підписанням — Венс буде асоціюватися зі слабкою угодою, яка по умовам ще гірша за ядерну угоду часів Обами. Я вже мовчу про те, що Трамп прямо під час перемовин [!!!] роздає коментарі на телебаченні, де знову погрожує Тегерану бомбардуваннями, чим вже незадоволена переговорна делегація Ірану. Як з таким багажем Венс зібрався в президенти — неясно. І за чим ще цікавіше спостерігати як Рубіо майстерно дистанціюється від токсичних напрямків, при цьому не вступаючи в конфлікти всередині адміністрації. В перемовинах з Росією позориться Віткофф, а з Іраном — Венс. Браво, Марко! 🇺🇸 Гамбіт Трампа