Останній місяць мене занесло нести службу в дивному місці, де досі панує 22й рік.
Там в містечку поряд з нами зранку о дев'ятій справді працює загальна хвилина мовчання. Люди справді зупиняються і виходять з машин і п'ять (П'ЯТЬ) хвилин стоять. Ми одного разу затупили, не дивились на годинник, їхали срочно зі справи до справи, а я дивлюсь, люди з машин повиходили і дивляться на мене так, не те шоб злобно, а навпаки, "недоумьонно", типу братан, ти чого, шось сталося може?
В АТБ набрав валізку, несу, касирша на касі всіх роздвигає, зупиняє і кричить через всю чергу ви військовий, підходьте без черги, у нас військовим без черги. Хтось спробував понити шо у нього одна булочка, а у військового вон скільки, можна хоча б одну булочку спочатку пробити, касирша на нього накинулася шо взагалі пробивати не буде, це АТБ, тут є правила, тут правило що військовим без черги.
Це містечко дає зрозуміти контраст. Контраст між ставленням до військових тут і взагалі по Україні. А цей контраст примушує задуматися про ставлення до військових взагалі.
І я зрозумів, нарешті, що це за ставлення.
Ми всі мертві. Ставлення до нас, як до мерців.
В Україні дуже поважають мертвих. Якщо людина померла, її слова отримують великий авторитет, якого не мали при житті. Про неї не можна казати погано. За неї прийнято пити за столом і мовчати.
Але одночасно з цим зрозуміло, що мертві відділені від живих, і як би сильно живі не поважали мертвих, ніхто не спішить померти, і всі розуміють і поважають небажання людей помирати. Про мертвих згадують на гробки, просто у нас гробки щоденно о дев'ятій і чесно кажучи живих це бісить.
У нас мертві ходять серед живих, але живі намагаються відводити очі, не помічати і якось робити вигляд що все нормально. Мертві також мають свій кодекс, згідно якому коли ти ходиш серед живих потрібно переодягатися в живу форму одягу, щоб не розстраювати живих зайвий раз. Єдині хто принципово переодягнений в мертвих - це ангели смерті, які переносять живих у світ мертвих. Живі їх так і називають - людолови, і опираються їм так сильно, як людина може опиратися лише вірній смерті.
Мертві також часто обманюють смерть і намагаються ігнорувати свій світ мертвих, живучи серед живих живе життя. Живі таких бояться, а мертві зневажають якщо він робить це системно, хоча час від часу всі пробують разок так зробити і собі. В будь-якій компанії живих такого легко побачити. Він або занадто живий, або навпаки, але завжди між ним і живими майже видно повітряну стіну.
Звичайно, це занадто проста аналогія. Є величезний перехідний клас людей, які не бояться мертвих, живуть з ними, вважають їх нормальною частиною свого життя і не роблять для них особливого ставлення. Люди, які в правилі "ти на війні або для війни" є тими, хто справді щодня "для війни". Їх біда в тому, що це для мертвих вони живі друзі. А для живих вони мертвіші мертвого, бо мертві хоча б сидять там у себе на цвинтарях далеко і до живих не дуже лізуть і про себе не нагадують.
Звичайно, як справжній скелет-лучник армії мерців я хочу, щоб всі були такими як я, тому що якщо наша армія буде складатися лише з того, що некроманти можуть по сільських цвинтарях накопати, то ми не виграємо війну, а живі ж собі хочуть, щоб мертві для них виграли війну. Тому я набираюся справжнього мертвого гніву і хочу щоб усі біли такими як я, скелетами-лучниками. Бо я живу в своєму світі і вважаю, що справжнє єдине живе життя це наше життя тут. Але коротка відпустка в Ужгороді і стає зрозуміло, що на все стотисячне місто так вважаю я один.
І ще цікаво про ветеранів. В цій аналогії ветерани не живі. Це мертві, яким дозволено повернутися у світ живих. Зомбі. Виглядають як люди, якщо добре розкрасити, але видає погляд мертвих очей і навіть манера рухатись. Зрозуміло, що вони цікавляться світом мертвих значно сильніше ніж світом живих, і якщо смерть покличе, то миттєво повернуться. Що б вони не казали, і як би не ненавиділи світ мертвих, вони все ще в ньому і всі їхні друзі також там.
І зрозуміло, що для сотень тисяч цих мертвих потрібне власне міністерство, яке триматиме їх якось в якихось рамках. І зрозуміло, що ніколи живі не дадуть зомбі очолити таке міністерство, його очолюватиме жива людина, бажано найживіша. А на всі стони зомбі і клацання зубів скелетів живі будуть відповідати безкінечною повагою та любов'ю при повному ігноруванні суті месседжу.
Звичайно, що у мене є відповідь на те, що я б хотів з цим всім зробити. Але який сенс мені про це казати. Я скелет-лучник, я осадний інженер армії Покинутих. Ніхто не слухатиме мій план, тому що він чогось вимагатиме від живих, а живі не хочуть слухати мертвих, живі хочуть жити своє життя.
