Посты канала Час історій

А якщо серйозно, то ми бачимо як Едуард III намагався розв’язати одну з головних проблем середньовічної армії - підготовка лучника вимагала років практики, а навчати його вже після початку війни було запізно. Тому король вирішив перетворити дозвілля підданих на військову підготовку, причому значною мірою за їхній власний кошт. І хоча англійські лучники довели свою ефективність ще до цього указу, подібні розпорядження дозволяли підтримувати необхідний рівень підготовки населення.

Ну або якщо вам більш близький сучасний стиль: Начальник Генерального штабу Збройних Сил України РОЗПОРЯДЖЕННЯ Про організацію та проведення заходів щодо підвищення рівня індивідуальної підготовки особового складу та недопущення зниження спроможностей у сфері застосування метальної зброї За результатами аналізу стану індивідуальної підготовки особового складу встановлено систематичне зниження рівня практичних навичок володіння луками та арбалетами, що негативно впливає на загальний рівень бойової готовності та спроможність військових формувань до виконання завдань за призначенням. Окремо встановлено факти нецільового використання особовим складом вільного від виконання службових обов’язків часу, зокрема участі у футболі, гендболі, бендіболі, камбуку, півнячих боях, а також здійснення метання предметів із каменю, деревини та металу без відповідного погодження з безпосередніми начальниками. Зазначене свідчить про недостатній рівень організації та контролю з боку командирів усіх рівнів, формальний підхід до виконання заходів бойової підготовки та відсутність належної персональної відповідальності посадових осіб. З МЕТОЮ недопущення подальшого зниження рівня підготовленості особового складу, забезпечення нарощування спроможностей та приведення показників індивідуальної підготовки до визначених вимог ВИМАГАЮ: 1. Командирам військових частин (підрозділів): 1.1. Організувати проведення обов’язкових занять зі стрільби з луків та арбалетів у вихідні та святкові дні, а також в інший вільний від виконання службових обов’язків час. 1.2. Забезпечити доведення до кожного військовослужбовця персональної відповідальності за підтримання належного рівня навченості. 1.3. Організувати забезпечення особового складу луками, арбалетами та відповідними боєприпасами за рахунок наявних ресурсів, внутрішніх резервів та інших джерел, не заборонених законодавством. 1.4. Заборонити проведення заходів спортивно-розважального характеру, які не сприяють безпосередньому нарощуванню спроможностей зі стрільби з метальної зброї. 2. Начальникам штабів військових частин: 2.1. Розробити та затвердити графіки проведення занять із визначенням відповідальних посадових осіб. 2.2. Організувати ведення журналів обліку проведених занять, відвідування особовим складом та результатів виконання навчальних вправ. 2.3. Забезпечити щотижневе узагальнення результатів та подання відповідних донесень за підпорядкованістю. 3. Командирам підрозділів: 3.1. Забезпечити стовідсоткове охоплення особового складу заходами підготовки. 3.2. Випадки невиконання встановлених нормативів розглядати як підставу для проведення додаткових занять. 3.3. У разі відсутності луків, стріл, арбалетів або відповідних місць проведення занять організувати відпрацювання навчальних питань методом імітації з обов’язковим документальним підтвердженням. 4. Начальникам органів військового управління: 4.1. Організувати контроль виконання зазначених заходів. 4.2. Забезпечити щомісячне подання узагальненої інформації щодо кількості підготовлених лучників, витрачених стріл, досягнутих показників та проблемних питань. 4.3. За результатами проведених заходів надати пропозиції щодо подальшого вдосконалення системи підготовки. 5. Посадових осіб, які допустили невиконання цього розпорядження, притягувати до відповідальності в установленому порядку. 6. Контроль за виконанням цього розпорядження залишаю за собою. 7. Про виконання доповісти до 18:00 наступної доби. Начальник Генерального штабу Збройних Сил України Підпис ⸻ Додаток 1. Форма донесення про стан забезпеченості особового складу луками та арбалетами - на 3 арк. Додаток 2. Таблиця обліку проведених стрільб та витрати стріл - на 5 арк. Додаток 3. Методичні рекомендації щодо організації занять за відсутності луків та арбалетів - на 12 арк. Додаток 4. Форма щотижневої доповіді про виявлені випадки участі особового складу в півнячих боях - на 2 арк.

Король - шерифам Лондона, вітання. Оскільки народ королівства нашого, як високого стану, так і простого, здавна у своїх забавах звичку мав вправлятися у мистецтві стрільби з лука - завдяки чому, як відомо, королівству нашому чимала честь та користь дісталися, а нам самим, з Божою допомогою, неабияка підмога у воєнних діях наших; Нині ж згадане мистецтво майже цілковито занедбане, а ті самі люди знаходять собі розвагу в метанні каміння, деревини та заліза; одні віддаються гендболу, футболу, бендіболу, камбуку чи півнячим боям, інші ж вдаються до забав ще менш пристойних, корисних та гідних; Через що королівство наше невдовзі може зовсім без лучників залишитися. Ми ж, бажаючи своєчасно зарадити цьому лихові, повеліваємо вам, аби в місцях згаданого міста, як у межах його вольностей, так і поза ними, де визнаєте за потрібне, учинили ви прилюдне оголошення: Аби кожен тілом дужий мешканець згаданого міста у святкові дні, коли матиме дозвілля, у забавах своїх вправлявся у стрільбі з луків та арбалетів, навчаючись і вдосконалюючись у мистецтві стрільби; І щоб від нашого імені суворо заборонено було всім і кожному, без винятку, віддаватися метанню каміння, деревини та заліза, гендболу, футболу, бендіболу, камбуку, півнячим боям та іншим подібним марним забавам, від яких немає жодної користі, або будь-яким чином брати в них участь. Під загрозою ув’язнення. Свідком тому є сам Король у Вестмінстері, дня дванадцятого червня, року 1365-го.

Якось неочікувано для себе зрозумів, що якщо доживу до кінця місяця, то мені виповниться 42, і це означає що теоретично я і буду відповідю на питання життя, всесвіту і взагалі. Дивно дуже це усвідомлювати, коли очікував що загинеш ще в 2014 році, але ти старієш і доводиться бачити як твої друзі один за іншим стають вічно молодими.

Ленора просить його залишити мертвих у спокої: Laß sie ruhn, die Todten! «Залиш мертвих у спокої!» Але вершник лише підганяє коня. Коли наближається світанок, він повідомляє, що їхня подорож майже завершилася і шлюбне ложе вже чекає на них. Попереду з’являються залізні ворота цвинтаря. Вершник ударом батога зриває замок і засув, ворота розчиняються, і кінь вривається між могилами. Одяг вершника розсипається на шматки, його голова перетворюється на голий череп, а тіло - на скелет із косою та пісковим годинником. Кінь стає дибки, вивергає іскри й раптово провалюється під землю. Навколо Ленори лунають виття та стогони, а з могил піднімаються примари, які починають водити навколо неї хоровод. Вони закликають її до терпіння й нагадують, що людина не повинна сперечатися з Богом, навіть коли її серце розривається від страждань. Останні слова балади - прохання про Боже милосердя до душі Ленори. Таким чином, обіцяна Вільгельмом подорож до шлюбного ложа виявляється подорожжю до могили, а сам вершник - мертвим нареченим або Смертю, яка прийняла його подобу. І тепер повернемося до картини, з якої почалася ця історія. Французький художник Орас Верне написав свою «Баладу про Ленору» в 1839 році, через 66 років після створення літературного першоджерела. На той момент Бюргер уже 45 років як помер, але його балада продовжувала впливати на європейську літературу та образотворче мистецтво. І в цьому, мабуть, полягає найцікавіший результат усієї історії: твір, створений у межах руху за розвиток самобутньої німецької літератури, став одним із джерел формування загальноєвропейської літературної традиції.

Жоден твір німецького руху «Буря і натиск» - навіть «Страждання юного Вертера» Ґете, що з’явилися кілька місяців потому, - не мав такого далекосяжного впливу на інші літератури, як «Ленора» Бюргера. Вона істотно посприяла зародженню романтичного руху в Європі. І це досить показова оцінка, враховуючи, що роман Ґете «Страждання юного Вертера», опублікований 1774 року, сам став одним із найвідоміших творів європейської літератури XVIII століття. Проте вплив «Ленори» не обмежувався романтичною поезією. Балада поєднувала мотиви народних легенд, надприродного, смерті, кохання, релігійного конфлікту та жаху. Її ритмічна побудова, повторення й поступове прискорення оповіді створювали ефект шаленої подорожі, який згодом став одним із характерних прийомів готичної літератури. Англомовна дослідниця літератури Марті Лі так характеризувала значення балади: «Ленора» мала величезний вплив на літературу кінця XVIII - початку XIX століття, і навіть у сучасних популярних книгах та фільмах жахів досі відчувається її відлуння. […] Коротше кажучи, досягнення Бюргера, хоч і відносно невелике саме по собі, допомогло створити міжнародний рух, який безпосередньо привів до величезної популярності готичних творів, що зберігається й сьогодні. […] Оскільки готичний роман запозичив багато своїх ранніх умовностей із німецьких балад, популяризованих «Ленорою», ми можемо справедливо назвати Бюргера одним із найвпливовіших засновників готичної літератури та літератури жахів. Звісно, готична література існувала й до Бюргера. Ще 1764 року Горас Волпол опублікував «Замок Отранто», який традиційно вважають одним із творів, що започаткували готичний роман. Проте «Ленора» суттєво вплинула на поширення мотивів надприродного жаху та розвиток готичної поезії. Ну і для розуміння того, наскільки тривалим виявився цей вплив. Один із найвідоміших рядків балади - Die Todten reiten schnell («Мертві їдуть швидко») - був процитований Бремом Стокером у першому розділі роману «Дракула», опублікованого 1897 року. Причому Стокер прямо називає баладу Бюргера джерелом цього вислову. Навіть у «Різдвяній пісні» Чарльза Діккенса, опублікованій 1843 року, можна помітити схожий мотив надприродно швидкого пересування мертвих. Під час розмови між Скруджем і привидом Марлі відбувається такий діалог: • Ви подорожуєте швидко? • На крилах вітру, - відповів Привид. Ну і коротко про сюжет самої балади. Події відбуваються наприкінці Семирічної війни 1756-1763 років. Вільгельм, наречений Ленори, вирушив на війну в складі армії прусського короля Фрідріха II. Відтоді дівчина щодня чекала на його повернення, але не отримувала від нього жодних звісток. Коли війна закінчилася, солдати почали повертатися додому. Їх зустрічали дружини, діти та наречені, але серед тих, хто повернувся, Вільгельма не було. Ленора впадає у відчай і починає сваритися з Богом, звинувачуючи його в несправедливості та заявляючи, що він ніколи не зробив для неї нічого доброго. Мати намагається заспокоїти дівчину, закликаючи її змиритися з Божою волею, але Ленора відмовляється слухати. Пізно ввечері біля її дверей з’являється таємничий вершник, у якому вона впізнає Вільгельма. Він повідомляє, що приїхав забрати її із собою, і пропонує негайно вирушити до їхнього шлюбного ложа. Ленора дивується, адже вже майже північ, а дорога, за словами вершника, становить сто миль. Проте Вільгельм запевняє, що вони встигнуть дістатися місця призначення до світанку. Дівчина з радістю сідає позаду нього на чорного коня, і вони вирушають у дорогу. Кінь мчить із неймовірною швидкістю. Під місячним світлом навколо миготять поля, ліси, села та мости. Дорогою вони зустрічають похоронну процесію, яка несе труну з небіжчиком. Вершник наказує їй приєднатися до весільної процесії, і похоронний натовп рушає слідом за ними. Згодом вони проїжджають повз місце страти, де під місячним світлом танцюють примарні істоти. Вершник також кличе їх із собою. Ленора дедалі більше лякається і запитує, чому вони їдуть так швидко. На що її супутник відповідає: Hurrah! die Todten reiten schnell! «Ура! Мертві їдуть швидко!»

У XVIII столітті в німецьких державах французька мова мала високий престиж серед аристократії та при дворах, тоді як латина зберігала важливе становище в науці й університетському середовищі. Німецька література, яка вже мала власну багату історію, продовжувала зазнавати значного впливу французьких та інших європейських літературних зразків. У другій половині XVIII століття, під впливом Просвітництва та зростання інтересу до національної культури, дедалі більшого значення набувало питання створення самобутньої німецької літературної традиції. Одним із тих, хто виступав за її розвиток, був філософ Йоганн Готфрід Гердер. Гердер вважав, що для розвитку самобутньої літератури необхідно зберігати характерні особливості німецької мови, зокрема ідіоми, оскільки саме вони відображають її історичний розвиток і відрізняють від інших мов. В одній зі своїх праць він писав: Ідіоми - це елегантність, якої не може позбавити нас жоден сусід, і вони священні для богині-покровительки мови. Це елегантність, вплетена в дух мови, і цей дух руйнується, якщо їх усунути. […] Заберіть ідіоматику з мови, і ви заберете її дух та силу. […] Слід зібрати ідіоми часів мейстерзангу (музично-поетичної творчості мейстерзінгерів XIV-XVI століть), Опіца і Логау, Лютера тощо. […] І якщо вони ні на що не придатні, то принаймні відкриють шлях тому, хто вивчає мову, щоб він міг зрозуміти своєрідність власної національної культури. Ідіоми кожної мови - це відображення її країни, її народу та його історії. Гердер також вважав, що одним із засобів створення власної літературної традиції повинно стати збирання народних пісень, переказів і легенд. На його думку, саме в народній творчості зберігалися ті особливості мови та світосприйняття, які могли стати основою самобутньої літератури. Зокрема, він писав: Залишиться вічною правдою, що якщо у нас не буде народу (Volk), у нас не буде ні публіки, ні нації, ні власної мови та поезії, які б жили й діяли в нас. Якщо наша література не спиратиметься на наш народ, ми вічно писатимемо для кабінетних мудреців і огидних критиків, з вуст і шлунків яких отримуватимемо назад те, що їм дали. Ці погляди Гердер розвивав у своїх працях, присвячених мові, народній творчості та національній літературі. Вони справили значний вплив на письменників руху «Буря і натиск» (Sturm und Drang), який виник у німецькій літературі другої половини XVIII століття. Одним із письменників, які сприйняли ідеї Гердера, був Готфрід Август Бюргер. У 1773 році він написав свою баладу «Ленора» (Lenore), вперше опубліковану в альманасі на 1774 рік. Причому зв’язок між поглядами Гердера та задумом Бюргера не є лише припущенням пізніших дослідників. У листі до Генріха Крістіана Бойє від 18 червня 1773 року Бюргер прямо пов’язував роботу над «Ленорою» з літературними принципами Гердера. Водночас джерелом натхнення для Бюргера стали не лише німецькі народні перекази, а й англійська та шотландська баладна традиція, зокрема мотиви балад про повернення померлого коханого. І тут виникає цікавий історичний парадокс: намагаючись створити самобутню німецьку баладу, Бюргер частково спирався на британську народну поезію, а через кілька десятиліть уже британські письменники почали перекладати й наслідувати його твір. «Ленора» справила настільки сильне враження на європейських читачів, що стала одним із найвпливовіших поетичних творів свого часу. Її перекладали багатьма мовами, а особливо значний вплив вона мала на розвиток англійської баладної поезії 1790-х років. Зокрема, Вальтер Скотт у 1796 році опублікував власний переклад балади під назвою William and Helen. Німецький літературознавець Джон Джордж Робертсон оцінював значення цього твору так: «Ленора» справила ширший вплив, ніж, можливо, будь-який інший короткий вірш у світовій літературі. […] Подібно до лісової пожежі, ця дивовижна балада прокотилася Європою - від Шотландії до Польщі та Росії, від Скандинавії до Італії. Моторошний тупіт примарного коня, що несе Ленору до її загибелі, відгукнувся луною в кожній літературі, а багатьом молодим чутливим душам відкрив новий світ поезії.

Орас Верне - «Балада про Ленору» (за баладою Готфріда Августа Бюргера), 1839 рік.

Перше документально зафіксоване свідоцтво про продаж кулемета приватній особі стосується власника «Нью-Йорк Таймс» Генрі Джарвіса Реймонда, який купив три кулемети для захисту свого офісу для захисту від нападів під час масових демонстрацій протесту проти прийняття в 1863 р. Закону про військовий обов'язок, на підтримку якого виступала газета (зброя так і не була пущена в хід);

Штож. Цьому теж місце тут. Потужний переможець, Трампиня, заявив: Я міг би виграти війну у В’єтнамі за тиждень. Вони роками продовжували бомбити ліси, замість того щоб вдарити по місту Хошимін. Хошимін у роки війни називався Сайгоном і був столицею Південного В'єтнаму - союзника США. Назву Хошимін місто отримало вже після перемоги комуністів у 1975 році. Столицею комуністичного Північного В'єтнаму був Ханой

Сьогодні девʼята річниця 503 Окремий батальйон морської піхоти Батальйону який вже війшов в історію нашої війни, і війшов як і годиться - мужністю, звитягою та героїзмом. Незручні, наглі, різкі але при цьому ви завжди хотіли б щоб поруч з вами був 503-й. Дякую за навчання, за вірних побратимів, за те що вже ніколи не буде соромно. З днем народження 503-й! Військової вдачі та міцного здоровʼя всім барсукам, честь шана та кров ворогів, полеглим в бою за незалежність України.

Японські дівчата репетирують патріотичний танець на даху будівлі в Осаці. Липень 1938 року. А ще цю фотографію люблять публікувати з датуванням 1930 роком і підписом «Школа японських снайперок». Ну бо - жінки, щось подібне на гвинтівки в руках, значить, точно клята імперіалістична японська воєнщина демонструє хижий оскал жінок-вбивць.

А ось фото того самого Роббі в його останню зміну. Так, я знаю, вам зараз шкода і його, і всіх інших коней, але спробуйте не плакати - ця історія вже закінчилася. Ну як закінчилася… Якщо не згадувати про вугільні шахти Пакистану, то закінчилася. P.S. І окремо нагадаю що ви завжди можете мене підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Відчуваю що скоро доведеться писати рапорт з проханням видати мені коня, бо з цінами на пальне, сильно не поїздиш :/

1999 рік. Минуло вже майже 42 роки від запуску першого штучного супутника Землі, 30 років від першої висадки людини на Місяць і понад 26 років від останньої. Людство вже відправило космічні апарати до Меркурія, Венери, Марса, Юпітера, Сатурна, Урана й Нептуна, а запущений у 1977 році Voyager 1 перебував на відстані близько 11 мільярдів кілометрів від Землі, і радіосигналу вже потрібно було понад десять годин, щоб подолати цю відстань. Перша атомна електростанція почала виробляти електроенергію ще 1954 року, а перша британська комерційна атомна електростанція Calder Hall працювала вже понад 42 роки. Її закриють лише у 2003 році. Персональні комп’ютери масово продавалися вже майже два десятиліття. Microsoft Windows 95 існувала майже чотири роки, а Windows 98 - майже рік. Комп’ютерні ігри Doom (всім IDDQD), Warcraft, Diablo та StarCraft уже встигли стати популярними, а перша Sony PlayStation продавалася майже п’ять років. Компакт-диски були на ринку понад 16 років, а портативні MP3-плеєри вже можна було придбати в магазинах. Мобільні телефони поступово ставали звичним засобом зв’язку, люди обмінювалися SMS, користувалися електронною поштою та інтернетом. Google вже працював, Amazon продавав товари через інтернет, а кількість користувачів Всесвітньої мережі вимірювалася сотнями мільйонів. У магазинах продавалися цифрові фотоапарати, ноутбуки, супутникові навігатори та ігрові приставки. Автомобілі оснащувалися подушками безпеки, антиблокувальними системами гальм, електронним керуванням двигуном і супутниковою навігацією. 11 травня 1999 року компанія Sony представила роботизованого собаку AIBO, здатного самостійно пересуватися, реагувати на навколишнє середовище та взаємодіяти з власником. І водночас у невеликій вугільній шахті в Уельсі поні на прізвисько Роббі продовжував тягнути вагонетки з вугіллям. Так, звичайний живий поні чотири копита - хвіст, який возив вугілля, щоб спалити його на електростанції заради електрики для всього цього свята технологій та розуму. Щоб зрозуміти, як так сталося, доведеться повернутися до 1842 року, коли британський парламент ухвалив закон, який заборонив підземну працю жінок і дівчат, а також хлопчиків молодших десяти років. До цього жінки й діти, серед іншого, працювали відкатниками - переміщували вагонетки з вугіллям вузькими шахтними виробками. Втрата дешевої робочої сили змусила власників шахт шукати альтернативу. Одним із рішень стало ширше використання поні, які, втім, працювали у британських шахтах ще задовго до ухвалення цього закону. Задокументовані згадки про використання шахтних коней у Даремському вугільному басейні датуються щонайменше серединою XVIII століття. Невеликі, витривалі й надзвичайно сильні відносно своїх розмірів тварини добре підходили для роботи в тісних підземних виробках. Особливо відомими стали шетландські поні, хоча на шахтах використовували й значно більших тварин інших порід. У 1913 році у британських шахтах працювало близько 70 тисяч поняшок. Вони тягнули вагонетки з вугіллям, іноді проводячи під землею більшу частину свого життя. Згодом шахти механізувалися, ручну та кінну працю поступово замінювали машини, а кількість шахтних поні невпинно скорочувалася. Якщо у 1913 році їх було близько 70 тисяч, то у 1947 році залишилося 21 тисяча, у 1973 році - лише 490, а у 1984 році в шахтах Національного вугільного управління працювало всього 55 тварин. Проте повністю відмовитися від них виявилося складніше, ніж можна було очікувати. У 1999 році в невеликій шахті Pant y Gasseg поблизу Понтіпула в Уельсі ще працювали два шахтні коні. Одним із них був Роббі, якому судилося стати останнім відомим представником багатовікової традиції використання поні у британських вугільних шахтах. Лише у травні 1999 року Роббі остаточно завершив роботу й вийшов на пенсію. Так закінчилася історія використання робочих шахтних поні у Великій Британії.

Пористі стінки купеля вбирали ці оксиди, тоді як дорогоцінні метали (золото та срібло) не окиснювалися і залишалися в чистому вигляді. У римській металургії купеляція масово використовувалася для видобутку срібла, а величезні обсяги свинцю при цьому ставали побічним продуктом виробництва.

У 1987 році, поблизу узбережжя Сардинії археологи виявили залишки римського торговельного корабля, який затонув приблизно між 80 і 50 роками до нашої ери. На його борту перебувало близько тисячі свинцевих зливків, кожен масою приблизно 33 кілограми. Частина з них мала клейма виробників, завдяки яким можна було встановити походження металу та простежити окремі торговельні зв’язки Римської республіки. Знахідка сама по собі була надзвичайно цікавою для археологів, але незабаром нею зацікавилися італійські фізики-ядерники. Цікавість була викликана тим що звичайний свинець може містити радіоактивний ізотоп свинець-210, період напіврозпаду якого становить приблизно 22,3 року. Це означає, що кожні 22,3 року кількість цього ізотопу зменшується вдвічі, якщо він не надходить у метал знову. За дві тисячі років минуло майже 90 таких періодів, а отже, початкова кількість свинцю-210 зменшилася приблизно у 10²⁷ разів. Фактично цей радіоактивний ізотоп у стародавньому металі майже повністю зник. Додатковою перевагою було те, що римляни масово виплавляли свинець як побічний продукт під час видобутку срібла з поліметалічних руд (галеніту). Процес купеляції та плавки ефективно очищав метал від багатьох геохімічних домішок, включно з материнськими елементами радіоактивних рядів (такими як уран і торій). Таке очищення могло зменшувати вміст окремих радіоактивних домішок. А дві тисячі років перебування під водою обмежували вплив космічного випромінювання на метал. Для більшості промислових застосувань ці властивості не мають жодного значення. Але для експериментальної фізики, де дослідники намагаються зареєструвати надзвичайно рідкісні ядерні процеси, навіть незначна власна радіоактивність обладнання може стати серйозною проблемою. Саме тому Італійський національний інститут ядерної фізики зацікавився римським свинцем як матеріалом для радіаційного захисту надчутливих детекторів. У результаті близько 270 стародавніх зливків передали для наукових досліджень. Частину металу використали для створення захисного екрана експерименту CUORE, розташованого в підземній Національній лабораторії Гран-Сассо в Італії. Ця лабораторія розміщена під гірським масивом, товща якого захищає обладнання від значної частини космічного випромінювання. Сам експеримент CUORE призначений для пошуку безнейтринного подвійного бета-розпаду - гіпотетичного надзвичайно рідкісного ядерного процесу, виявлення якого могло б довести, що нейтрино є власною античастинкою. Для цього використовують детектори, охолоджені до температури, близької до абсолютного нуля, та багатошарову систему захисту від стороннього випромінювання. Одним з її елементів став екран із давньоримського свинцю масою близько п’яти тонн, який працює за температури приблизно 4 кельвіни, або мінус 269 градусів Цельсія. Втім, використання античних артефактів для сучасних фізичних експериментів породило досить незвичну проблему. Археологи цілком обґрунтовано заперечували проти переплавлення двотисячолітніх зливків, оскільки кожен із них є історичним джерелом. Особливо цінними були зливки з клеймами, які дозволяли досліджувати організацію видобутку металів, систему власності та торговельні зв’язки Римської республіки. Зрештою вдалося досягти компромісу. Клейма та найбільш інформативні частини зливків зберегли для археологічних колекцій, а решту металу дозволили використати для наукових потреб. У 2026 році дослідники продовжували вивчати низькофонові властивості археологічного свинцю, зокрема з того самого сардинського корабля, для використання в нових експериментах із реєстрації нейтрино. Таким чином, свинець, виплавлений римськими металургами ще до встановлення Римської імперії, через дві тисячі років виявився придатним для одних із найскладніших експериментів сучасної фізики. Купеляція - це давній пірометалургійний метод очищення та розділення металів, який базується на їхній різній стійкості до окиснення. Під час нагрівання сплаву в спеціальній пористій посудині (купелі) неблагородні метали, зокрема свинець, вступали в реакцію з киснем і перетворювалися на оксиди.

Береш атлатль. Метаєш спис у сраного землероба. Знатиме як розповідати, що привласнююче господарство своє віджило(с)

Коли я починав писати «Історію гостинності», то думав, що це буде невеликий допис на 12 000–14 000 символів. У результаті вийшло десять частин, одинадцять тисяч слів і 79 262 символи. Так, звісно, ще багато про що можна було б розповісти, але я не хочу перетворювати цей допис на «нескінченну історію» з етнографії. Та й сподіваюся, що мені вдалося хоча б трохи привідкрити завісу над історією гостинності та причинами виникнення цього явища. Згодом я таки зберу всі десять частин в один розділ книжки, яку не збираюся писати. Власне, це досить зручний формат - розділи вже є, а необхідності писати саму книжку немає. Дякую, що читаєте. Окрема подяка тим, хто підтримує. Як завжди, для охочих - реквізити в закріпленій публікації.

Наприклад, у XV столітті канцелярія великого магістра Тевтонського ордену видавала охоронні грамоти навіть людям, оголошеним поза законом. Такий документ міг гарантувати недоторканність на визначеній території протягом визначеного часу, щоб людина могла прибути, домовлятися, відповідати перед владою або спробувати владнати конфлікт. І що складнішими ставали суспільства, то більшу частину роботи, яку колись виконували особисті зв’язки, починали виконувати безособові правила та інституції. Саме тут можна було б дуже легко захопитися і сказати, що сучасний паспорт, дипломатичний імунітет або міжнародне право - прямі нащадки давнього закону гостинності. Це було б красиво і неправильно. Але загалом проблема, яку вони вирішують, не змінилася. Сучасна людина може сісти в літак, пролетіти кілька тисяч кілометрів і через кілька годин опинитися серед мільйонів людей, жодної з яких вона ніколи раніше не бачила. Вона показує невелику книжечку або пластикову картку людині, яку теж бачить уперше, - і величезна система правил повідомляє обом сторонам, хто перед ними, що цій людині дозволено, хто за неї відповідає і що станеться, якщо встановлені правила будуть порушені. Ми більше не потребуємо родича в кожному поселенні. Ми побудували інституції, які дозволяють довіряти не конкретній людині, а системі. Але поряд із цими величезними безособовими системами продовжує існувати значно старіша річ. Це твоя особиста гостинність. Коли до тебе приходять гості, тієї ж секунди запускається дивовижна кількість правил, більшість із яких ніхто ніколи не пояснював тобі формально. Ти запрошуєш людину увійти, показуєш, де залишити верхній одяг, де вбиральня, пропонуєш сісти, чай, каву або їжу, а якщо людина залишається на ніч - показуєш, де спати. А гість зі свого боку прекрасно розуміє, що запрошення до квартири не означає дозволу відкривати всі двері. Він не нишпорить по шафах, не забирає речі, не лягає у твоє ліжко без запрошення, не приводить із собою ще десять людей, і якщо запрошення не передбачало іншого, а ще - рано чи пізно він повинен піти. Ми можемо не називати це ритуалом, але це ритуал. Людина, яка ще хвилину тому була зовнішньою щодо твого приватного простору, переступає поріг і отримує набір дозволів, яких не має випадковий перехожий. Водночас вона приймає набір обмежень, яких не має господар. І тепер, після всієї цієї довгої історії, можна повернутися до питання, з якого ми починали. Чому люди взагалі це роблять? Чому істота, для якої незнайомець протягом величезної частини еволюційної історії міг означати конкурента, переносника хвороб, суперника за ресурси або просто озброєну невідому людину, навчилася відкривати перед ним двері, годувати його і дозволяти заснути поруч зі своєю родиною? Звісно, можна було б написати, що це тому, що людина добра. Але десять частин цієї історії були потрібні саме для того, щоб побачити, наскільки ця відповідь неповна. Люди не стали довіряти чужинцям тому, що одного дня стали добрими. Вони створили правила, за якими чужинцеві можна було довіритися настільки, щоб він сів біля твого вогню. Бо чужинець був і залишився небезпечним. Але світ без чужинців виявився ще небезпечнішим.

Дослідник ранньоірландського права Гіройд Мак-Еойн звертає увагу, що briugu мав годувати й давати притулок усім, хто приходив до нього, а за виконання необхідних майнових умов його «ціна честі» могла дорівнювати королівській. Для такого статусу потрібні були значні стада, дім біля великої дороги і, у майже казковому формулюванні правових коментарів, «невичерпний казан». В одному з ранньоірландських правових описів обов’язки такого господаря передано словами: «Він не виключає жодного стану, не відмовляє жодній компанії і не ставить нікому в провину, хоч би як часто той приходив». Те, що починалося як поведінка окремої людини щодо чужинця, може стати соціальною функцією. Людина здобуває високий статус саме тому, що її дім постійно відкритий для тих, хто рухається дорогами. Тут ми підійшли до наступної проблеми. Чужинець знайшов собі прихисток, переночував, уранці вийшов із гостинного дому і знову опинився серед незнайомців. Ми майже всю цю історію дивилися на гостинність як на просторово обмежену угоду. Ось дім, ось господар, ось гість, і всередині цього простору діють особливі правила. Але що робити людині, якій потрібно пройти сотні кілометрів територією, де вона нікого не знає і, що важливо, її ніхто не знає? І тут слово імператору Маврикію, якому традиційно приписують авторство візантійського військового трактату «Стратегікон», створеного наприкінці VI - на початку VII століття. Описуючи склавинів та антів - групи, які вважають частиною ранньослов’янського світу, - автор пише: «Вони добрі й гостинні до мандрівників у своїй країні та безпечно проводять їх з одного місця до іншого, куди б ті не бажали. Якщо чужинець зазнає якоїсь шкоди через недбалість свого господаря, той, хто перед цим передав йому чужинця, починає війну проти цього господаря, вважаючи помсту за чужинця священним обов’язком». «Стратегікон», XI, 4. Український переклад за англомовним перекладом Джорджа Денніса; точне формулювання потребує остаточного звірення з виданням. Звичайно, тут потрібна та сама обережність, яку ми вже застосовували до Тацита. Перед нами не власний правовий текст склавинів чи антів, а погляд візантійського військового автора на народи, проти яких його читачам доводилося воювати. Тому не можна цей абзац «Стратегікону» вважати сталим слов’янським кодексом гостинності, як намагаються робити деякі автори. Але якщо опис хоча б приблизно передає реальну практику, то перед нами практика передачі відповідальності за гостя на всьому його маршруті. Тут гостинність починає виконувати функцію, значно більшу за можливість переночувати біля чужого вогнища. Ланцюг людей, кожен із яких бере на себе тимчасову відповідальність за мандрівника, створює коридор, яким незнайома людина може рухатися через простір, що інакше складався б із десятків територій, де вона не має ані родичів, ані друзів, ані власної сили для захисту. Що більшим ставав світ, яким пересувалися купці, посли, паломники, воїни, ремісники й просто мандрівники, то менше можна було покладатися на те, що в кожному наступному поселенні знайдеться особистий знайомий, готовий відповісти за тебе. Тому ставало дедалі важливішим, щоб захист чужинця вийшов за межі приватного дому. У середньовічній Європі одним із інструментів стає охоронна грамота - safe conduct, sauf-conduit, Geleit та інші близькі за функцією форми гарантії безпечного проходу. Правитель або інша влада могла взяти під свій захист конкретну людину чи групу людей на певній території й на певний час. Тепер тобі не треба знайомитися з господарем кожного дому, що трапиться дорогою. Ти несеш із собою підтвердження того, що за твоєю безпекою стоїть хтось, кого знають вони. Іноді ця гарантія була буквально матеріальною. У Священній Римській імперії чужоземних можновладців, купців, полонених та інших мандрівників могли фізично супроводжувати представники територіальної влади. Сам супровід означав не лише «ми покажемо вам дорогу», а «ця людина рухається під нашою охороною». В інших випадках гарантія існувала у вигляді документа.

«Без їжі, швидко поданої на тарелі, без коров’ячого молока, на якому росте теля, без людського житла, коли настає темрява, без винагороди громаді оповідачів - нехай таким буде становище Бреса». І текст одразу додає: «Добробуту Бреса більше немає, - сказав він, і це було правдою. Від тієї години на ньому був лише занепад». «Друга битва при Маг Туїред», §§36, 39. Український переклад за англомовним перекладом Елізабет Ґрей, CELT, University College Cork. Ну склав той поет погану пісню, і що тут такого? А справа в тому, що Коірпре був не просто поетом, а філідом - представником привілейованого прошарку ірландського суспільства, який поєднував функції поета, знавця традицій, генеалогій та суспільних норм. Ірландці вірили, що сатира філіда могла не лише зганьбити людину, але й завдати їй цілком реальної, зокрема надприродної, шкоди. Для правителя така ганьба була особливо небезпечною, оскільки могла поставити під сумнів саме його право на владу. Водночас це не означало, що філід міг безкарно проклинати будь-кого: ранньоірландське право розрізняло справедливу й несправедливу сатиру, а за останню поет сам міг понести покарання. І в історії Бреса все виявилося значно серйознішим за одну невдалу вечерю. Ще до появи Коірпре його правління викликало дедалі більше невдоволення. Фоморські* володарі наклали на Ірландію важку данину, а найшанованіші представники Туата Де Дананн змушені були виконувати принизливу роботу. Навіть Дагда, один із наймогутніших персонажів ірландської міфології, працював на будівництві укріплень і потерпав від нестачі їжі. Тому сатира Коірпре не створила невдоволення Бресом із нічого. Вона стала вироком правителю, який уже порушив уявлення про те, яким повинен бути король. І наслідки не забарилися. У тексті прямо сказано, що відтоді добробут Бреса почав занепадати. Невдовзі Туата Де Дананн зібралися й зажадали повернення царської влади, оскільки більше не вважали його гідним правління. Брес домігся семирічної відстрочки, але використати її збирався не для виправлення власних помилок, а для підготовки силового повернення влади. Тут доведеться зробити невеликий відступ про ірландську міфологію. Брес був сином Еріу, представниці Туата Де Дананн, та Елатхи, одного з володарів фоморів. *Фомори - це могутня міфологічна група, яка в ірландських переказах часто виступає противником Туата Де Дананн. Називати їх просто демонами було б неточно: вони мають власних правителів, укладають союзи, воюють, одружуються й народжують дітей від представників інших міфологічних народів. Власне, змішане походження Бреса мало політичне значення, адже він був пов’язаний спорідненістю і з Туата Де Дананн, і з фоморами. Тож, втрачаючи владу, Брес вирушає до своєї матері, а разом із нею - до батька Елатхи, сподіваючись отримати військову підтримку. Але батько зовсім не поспішає захищати сина. Коли він запитує, чому Брес залишив країну, якою правив, той сам визнає, що причиною стали його несправедливість і зарозумілість, що він відбирав у підданих коштовності, майно та їжу. Елатха відповідає, що краще було б мати їхній добробут, ніж владу над ними, і їхні благословення, ніж прокляття. Звісно, перед нами міфологічний текст, а не протокол засідання ранньоірландського парламенту. Але сама культурна логіка тут надзвичайно показова. Правитель повинен не лише володіти багатством. Він повинен уміти його розподіляти. Його стіл - один зі способів демонструвати, що навколо нього взагалі може існувати нормальний соціальний порядок. Король, біля якого люди голодні, музиканти мовчать, а гість ночує без вогню й постелі, виявляється не просто скупим господарем. Його нездатність давати ставить під сумнів його здатність правити. І ранньоірландське суспільство пішло ще далі. У правових текстах існує окрема постать - briugu, яку приблизно можна перекласти як «господар-гостинник». Це не просто людина, яка любить гостей. Володіння домом гостинності та забезпечення тих, хто приходив, могло бути основою окремого високого соціального статусу.

Продовження історії гостинності. Частина десята. Фінал.  У попередній частині ми дійшли до моменту, коли гість перестає бути просто чужинцем, якому господар добровільно дав їжу та місце біля вогню. Над ним з’являється захист звичаю, богів, а інколи сама постать гостя набуває майже священного характеру. Але будь-який договір має дві сторони. Якщо господар, приймаючи чужинця, бере на себе зобов’язання не завдавати йому шкоди, то й гість отримує не лише права. І, мабуть, найвідоміша в європейській культурі історія про те, що відбувається, коли гість порушує свою половину договору, починається з молодого троянського царевича, який приїхав у гості до спартанського царя і викрав його дружину. Викрав, будучи гостем. І для давнього грека це принципова різниця. Господар добровільно впустив чужинця у простір, куди потенційного ворога за інших обставин не допустив би. Він посадив його за свій стіл, дозволив бачити свій дім, майно і родину. Сам механізм гостинності вимагав від господаря зробити себе вразливим - і саме цією вразливістю Паріс скористався. Тому в «Іліаді» Менелай говорить про завдану йому образу не просто як ображений чоловік. У XIII пісні, стоячи над убитим троянцем Пісандром, він згадує не просто Зевса як верховного бога та володаря грому, а Зевса Ксенія - покровителя гостей: Трої зухвалі сини, у битві страшній ненаситні! Мало ще сорому вам і ганьби, що колись уже ними Так ви, собаки презренні, зганьбили мене, коли серцем Не побоялись гостинного Зевса, що в громі ширяє, Гніву тяжкого, - бодай зруйнував би вам місто високе! Ви-бо і шлюбну дружину мою, і багатства великі Взявши ґвалтовно, втекли, хоч вона прийняла вас привітно. Гомер, «Іліада», XIII, 620-626. Переклад Бориса Тена. Але чому зрада гостя сприймалася настільки серйозно? Бо звичайний ворог небезпечний, але від нього ти принаймні очікуєш ворожості. Гість небезпечніший саме тому, що йому дозволено те, чого ворогові ніколи не дозволять. Йому відкривають двері. Господар не використовує вразливість чужинця, який опинився серед його людей. Гість не використовує довіру господаря, який допустив його до свого дому. Порушення будь-якою зі сторін цього договору небезпечне не лише для конкретної жертви, воно підриває саму можливість наступного такого контакту. Тож у грецькому уявленні ця війна була не лише конфліктом через викрадення Єлени. Порушення гостинності ставило під сумнів сам порядок, за якого чужинця взагалі можна було безпечно приймати у власному домі. Як то кажуть: це вам не жарти, тут людей їбуть. Але якщо правильне ставлення до гостя стає настільки важливою соціальною нормою, відбувається ще одна цікава річ. Здатність бути хорошим господарем поступово сама перетворюється на ознаку статусу. І щоб не перетворювати цей розділ на грецьку історію, звернемось до ранньоірландської традиції. У середньоірландському тексті «Друга битва при Маг Туїред» розповідається про правління Бреса - надзвичайно красивого (настільки, що, за ірландським переказом, його ім’я стало мірилом краси), але кепського короля міфічного народу Туата Де Дананн. І серед головних претензій до нього були не війни, не суд і навіть не особиста хоробрість. Просто він погано годував людей. Текст говорить про невдоволення його родичів буквально: «Було велике ремствування проти нього серед його родичів по матері, Туата Де, бо їхні ножі не змащувалися жиром від нього. Хоч як часто вони приходили, їхній подих не пахнув елем; і не бачили вони ані своїх поетів, ані бардів, ані сатириків, ані арфістів, ані сопілкарів, ані сурмачів, ані жонглерів, ані блазнів, що розважали б їх у домі». До Бреса приходить філід (поет-провидець) Коірпре, син Етайн, і просить гостинності. Його приймають так: «Він увійшов до вузького, чорного, темного маленького дому; і не було в ньому ані вогню, ані меблів, ані постелі. Йому принесли три маленькі коржі на маленькій тарелі - і вони були сухі». Наступного ранку Коірпре йде і складає сатиру:

Дописав десяту, фінальну частину «Історії гостиності». Залишились фінальні правки, і якщо нічого непередбачуваного не відбудеться - завтра опублікую. А поки, якщо є бажання пригадати про що йшла мова в попередніх частинах: Перша Друга Третя Четверта Пʼята Шоста Сьома Восьма Девʼята

Котики (і не тільки), а давайте зробимо невелике опитування. Буде 4 простих питання. 1) Що для вас історична традиція? 2) Що для вас особисто, більше впливає на традиційність - безперервність, вік, чи щось інше? 3) Скільки років потрібно, щоб для вас щось стало історичною традицією? 4) Наскільки далеко ви відчуваєте історичну пам'ять? Тобто коли минуле це ще не запис у книзі/картинки, а реальні події, які грають для вас роль. Дякую за чесні відповіді та участь.

І хоча процедура вимагала згоди церковної влади, а перспективи такого шлюбу викликали серйозне занепокоєння серед частини французької знаті, наміри короля були цілком серйозними. Таким чином, жінка, яку, за придворними переказами, у шістнадцять років власна мати продала королю за шість тисяч екю, тепер мала всі шанси стати законною королевою Франції, а її діти могли опинитися в центрі боротьби за майбутнє французької монархії. Зрозуміло, що подібні перспективи подобалися далеко не всім, оскільки для багатьох впливових родин шлюб короля був не питанням його особистого щастя, а одним із найважливіших інструментів зовнішньої політики. Франція потребувала стабільності, міжнародних союзів і законного спадкоємця, а частина придворних вважала, що значно вигідніше одружити Генріха з представницею могутнього італійського роду Медічі, ніж із жінкою, яка вже народила йому трьох дітей, але не могла запропонувати відповідного династичного союзу. Навесні 1599 року, коли підготовка до майбутнього шлюбу Генріха з Габріель уже зайшла досить далеко, вона, перебуваючи на четвертому місяці чергової вагітності, раптово тяжко захворіла. Під час Страсного тижня у неї почалися сильні судоми, стан швидко погіршувався, і 10 квітня 1599 року Габріель померла у віці приблизно 26 років. З огляду на політичні обставини, чутки про отруєння з’явилися практично відразу, а одна з найвідоміших версій стверджувала, що отруту підмішали до фруктів, нібито переданих їй від імені самого Генріха. Підозри, звичайно, падали на придворні угруповання, зацікавлені в усуненні майбутньої королеви та укладенні вигіднішого династичного шлюбу. Втім, жодних переконливих доказів отруєння не існує, а описані сучасниками симптоми дозволяють припускати, що причиною смерті могла стати еклампсія - тяжке ускладнення вагітності, яке супроводжується судомами й навіть за сучасного рівня медицини становить серйозну загрозу для життя. Габріель поховали в абатстві Нотр-Дам-ла-Рояль де Мобюіссон, а вже наступного року Генріх IV одружився з Марією Медічі, яка у вересні 1601 року народила майбутнього французького короля Людовіка XIII.

За розповіддю французького військового та мемуариста Франсуа де Бассомп’єра, приблизно у шістнадцятирічному віці Габріель була фактично продана власною матір’ю королю Генріху III за шість тисяч екю. Причому, якщо вірити цій історії, посередник угоди встиг привласнити дві тисячі з них, що, погодьтеся, досить непогана комісія за організацію знайомства. Щоправда, з королем нічого не склалося, оскільки дівчина йому нібито не сподобалася, а за однією з версій, навіть нагадувала його дружину Луїзу Лотаринзьку, до якої Генріх начебто не відчував особливого потягу. Наскільки ця історія відповідає дійсності, сказати складно, адже походить вона з мемуарної традиції, а не з документів про якусь конкретну угоду, проте сам факт її існування досить добре характеризує звичаї та репутацію французького двору того часу. Подальше особисте життя Габріель, якщо вірити придворним переказам, теж було доволі насиченим, оскільки серед її коханців називали багатого італійського фінансиста Себастьяна Замета, представників родини Гізів, герцога де Лонгвіля, Роже де Бельгарда та кількох менш відомих дворян. Значна частина цих відомостей походить із пізніших розповідей, зокрема зі збірки придворних історій Тальмана де Рео, який народився вже після смерті Габріель, тож сприймати їх як документально підтверджений перелік її коханців було б необачно. Проте у 1590 році в житті Габріель з’явився чоловік, знайомство з яким визначило всю її подальшу долю. Ним був Генріх Наваррський, майбутній Генріх IV, який на той момент уже вважався законним спадкоємцем французького престолу, але ще мусив виборювати владу в умовах релігійних війн. За найпопулярнішою версією, представив Габріель королю саме Роже де Бельгард, який на той час був її коханцем, і цим припустився досить прикрої помилки, оскільки Генріх вирішив, що дівчина подобається йому значно більше, ніж її попередньому кавалеру. А враховуючи різницю в становищі між королем і придворним, можливостей заперечувати проти такого розвитку подій у Бельгарда було не надто багато. Приблизно з 1592 року Габріель стала постійною фавориткою Генріха, хоча для дотримання пристойностей її видали заміж за Ніколя д’Амерваля, сеньйора де Ліанкура. Зрозуміло, що цей шлюб не заважав її стосункам із королем, а коли виникла потреба, у 1594 році його анулювали. Поступово Габріель перетворилася зі звичайної королівської коханки на одну з найвпливовіших жінок Франції, оскільки Генріх не лише проводив із нею значну частину свого часу, але й довіряв їй політичні питання, прислухався до її думки та дозволяв впливати на призначення й придворні справи. Їй також приписували певну роль у рішенні Генріха перейти в католицизм, хоча пояснювати настільки важливий політичний крок виключно впливом коханки було б очевидним перебільшенням. Генріх чудово розумів, що протестантові буде надзвичайно складно втримати французький престол у переважно католицькій країні, тому його навернення 1593 року було передусім політичним рішенням, яке відкрило шлях до коронації та поступового примирення з противниками. У червні 1594 року Габріель народила Генріху сина Сезара, якого наступного року король офіційно визнав своїм, а згодом надав йому титул герцога Вандомського. У березні 1596 року народилася дочка Катерина-Генрієтта, названа на честь сестри короля Катерини де Бурбон, яка підтримувала близькі стосунки з Габріель, а в 1598 році з’явився ще один син, Александр. Сама Габріель отримала титули маркізи де Монсо, герцогині де Бофор та герцогині д’Етамп, мала значні статки, власний двір і становище, яке дедалі менше нагадувало статус звичайної фаворитки. Більше того, Генріх відкрито демонстрував намір зробити її своєю законною дружиною, що створювало досить цікаву ситуацію, оскільки король усе ще перебував у шлюбі з Маргаритою Валуа. Щоправда, цей шлюб давно існував лише формально, подружжя жило окремо, а законних дітей не мало, тому Генріх домагався його анулювання, після чого планував одружитися з Габріель.

Невідомий художник, школа Фонтенбло - «Габріель д’Естре з сестрою», близько 1594 року. Лувр, Париж. І хоча я знаю про що ви одразу подумали, для людини кінця XVI століття ця картина, мала цілком зрозумілий символічний зміст. Жест із грудьми зазвичай трактують як натяк на вагітність або майбутнє материнство, перстень пов’язують із шлюбними перспективами, а служницю на задньому плані - з підготовкою дитячого одягу. Габріель д’Естре, праворуч, а ліворуч - одна з її сестер, найімовірніше Жульєнна д’Естре, герцогиня де Віллар. І власне біографія Габріель дозволяє зрозуміти, чому ця картина значно цікавіша за звичайний портрет двох оголених аристократок, адже перед нами жінка, яка пройшла шлях від героїні доволі сумнівних придворних історій до фактичної супутниці французького короля і ледь не стала королевою Франції.

Сьогодні в Одесі ховають Василя «Туриста» Широкарада. Він воював з 2014 року, мав сім поранень, міг давно сидіти вдома. Але в Україні немає інших захисників, крім тих хто сам став мертвими. Сме́ртию смерть попра́в. Честь друже.

Останній місяць мене занесло нести службу в дивному місці, де досі панує 22й рік. Там в містечку поряд з нами зранку о дев'ятій справді працює загальна хвилина мовчання. Люди справді зупиняються і виходять з машин і п'ять (П'ЯТЬ) хвилин стоять. Ми одного разу затупили, не дивились на годинник, їхали срочно зі справи до справи, а я дивлюсь, люди з машин повиходили і дивляться на мене так, не те шоб злобно, а навпаки, "недоумьонно", типу братан, ти чого, шось сталося може? В АТБ набрав валізку, несу, касирша на касі всіх роздвигає, зупиняє і кричить через всю чергу ви військовий, підходьте без черги, у нас військовим без черги. Хтось спробував понити шо у нього одна булочка, а у військового вон скільки, можна хоча б одну булочку спочатку пробити, касирша на нього накинулася шо взагалі пробивати не буде, це АТБ, тут є правила, тут правило що військовим без черги. Це містечко дає зрозуміти контраст. Контраст між ставленням до військових тут і взагалі по Україні. А цей контраст примушує задуматися про ставлення до військових взагалі. І я зрозумів, нарешті, що це за ставлення. Ми всі мертві. Ставлення до нас, як до мерців. В Україні дуже поважають мертвих. Якщо людина померла, її слова отримують великий авторитет, якого не мали при житті. Про неї не можна казати погано. За неї прийнято пити за столом і мовчати. Але одночасно з цим зрозуміло, що мертві відділені від живих, і як би сильно живі не поважали мертвих, ніхто не спішить померти, і всі розуміють і поважають небажання людей помирати. Про мертвих згадують на гробки, просто у нас гробки щоденно о дев'ятій і чесно кажучи живих це бісить. У нас мертві ходять серед живих, але живі намагаються відводити очі, не помічати і якось робити вигляд що все нормально. Мертві також мають свій кодекс, згідно якому коли ти ходиш серед живих потрібно переодягатися в живу форму одягу, щоб не розстраювати живих зайвий раз. Єдині хто принципово переодягнений в мертвих - це ангели смерті, які переносять живих у світ мертвих. Живі їх так і називають - людолови, і опираються їм так сильно, як людина може опиратися лише вірній смерті. Мертві також часто обманюють смерть і намагаються ігнорувати свій світ мертвих, живучи серед живих живе життя. Живі таких бояться, а мертві зневажають якщо він робить це системно, хоча час від часу всі пробують разок так зробити і собі. В будь-якій компанії живих такого легко побачити. Він або занадто живий, або навпаки, але завжди між ним і живими майже видно повітряну стіну. Звичайно, це занадто проста аналогія. Є величезний перехідний клас людей, які не бояться мертвих, живуть з ними, вважають їх нормальною частиною свого життя і не роблять для них особливого ставлення. Люди, які в правилі "ти на війні або для війни" є тими, хто справді щодня "для війни". Їх біда в тому, що це для мертвих вони живі друзі. А для живих вони мертвіші мертвого, бо мертві хоча б сидять там у себе на цвинтарях далеко і до живих не дуже лізуть і про себе не нагадують. Звичайно, як справжній скелет-лучник армії мерців я хочу, щоб всі були такими як я, тому що якщо наша армія буде складатися лише з того, що некроманти можуть по сільських цвинтарях накопати, то ми не виграємо війну, а живі ж собі хочуть, щоб мертві для них виграли війну. Тому я набираюся справжнього мертвого гніву і хочу щоб усі біли такими як я, скелетами-лучниками. Бо я живу в своєму світі і вважаю, що справжнє єдине живе життя це наше життя тут. Але коротка відпустка в Ужгороді і стає зрозуміло, що на все стотисячне місто так вважаю я один. І ще цікаво про ветеранів. В цій аналогії ветерани не живі. Це мертві, яким дозволено повернутися у світ живих. Зомбі. Виглядають як люди, якщо добре розкрасити, але видає погляд мертвих очей і навіть манера рухатись. Зрозуміло, що вони цікавляться світом мертвих значно сильніше ніж світом живих, і якщо смерть покличе, то миттєво повернуться. Що б вони не казали, і як би не ненавиділи світ мертвих, вони все ще в ньому і всі їхні друзі також там. І зрозуміло, що для сотень тисяч цих мертвих потрібне власне міністерство, яке триматиме їх якось в якихось рамках. І зрозуміло, що ніколи живі не дадуть зомбі очолити таке міністерство, його очолюватиме жива людина, бажано найживіша. А на всі стони зомбі і клацання зубів скелетів живі будуть відповідати безкінечною повагою та любов'ю при повному ігноруванні суті месседжу. Звичайно, що у мене є відповідь на те, що я б хотів з цим всім зробити. Але який сенс мені про це казати. Я скелет-лучник, я осадний інженер армії Покинутих. Ніхто не слухатиме мій план, тому що він чогось вимагатиме від живих, а живі не хочуть слухати мертвих, живі хочуть жити своє життя.

Вибачте, але це настільки символічно, що я просто не можу не опублікувати це тут. Прям наочний приклад, що відбувається коли ти вважаєш себе славетним нащадком героїв минулого, але при цьому маєш криві руки. Міністр оборони Піт Гегсет хотів, щоб історичний глобус часів Другої світової війни, пов’язаний з Двайтом Д. Ейзенхауером, перенесли до його кабінету в Пентагоні. 3 лютого його співробітники спробували перенести його без допомоги професійних кураторів, які перебували у відпустці без збереження зарплати через призупинення роботи уряду. Вони впустили глобус, пробивши його оболонку та зламавши обертовий кронштейн. Пошкоджений експонат так і не було перенесено.