Богдан Кротевич

Хочу окремо висловити слова підтримки командувачу Національної гвардії України, Герою України, генерал-майору Олександру Півненку. Я навіть не уявляю, як після всього що Півненко зробив для України, можна вислуховувати на свою адресу такі ганебні слова від якихось незрозумілих людей. Мені самому було боляче це чути навіть за ті пару хвилин трансляції які я встиг побачити. Нагадаю, що Півненко – бойовий офіцер, який безпосередньо брав участь у бойових діях. А після призначення командувачем НГУ він всіляко підтримував розвиток бойових підрозділів, які з часом виросли в одні з найбоєздатніших корпусів на фронті. Ті хто підтримує такі заклики на адресу Півненка, як і ті, хто підтримував схожі заклики на адресу генерал-майора Хмари – ви деструктивний елемент цієї країни. Звичайно не забувайте, що частина інтернет-коментаторів – це елемент російської пропаганди. Хоча і серед «своїх» корисних ідіотів вистачає. Але завтра росія нікуди не зникне. І українські військовослужбовці продовжать захищати українців від росіян незалежно від того, підтримують вони їх чи ні, які у них політичні погляди і який кисіль із матрьошками у них в голові.

Хотілось би побачити більше рішучих дій від СБУ стосовно цивільних, які публічно закликають до насильства по відношенню до військових, в країні в якій вже котрий рік йде війна за виживання.

На тлі розслідування Bihus.Info щодо нинішнього міністра ветеранів вирішив зафіксувати тут свою думку про Мінвет. Я взагалі не бачу сенсу в окремому Міністерстві ветеранів. Спробую коротко пояснити чому. Все впирається в ресурс. Поки йде війна, основні гроші будуть іти в МО і це нормально, бо пріоритет зараз - армія і війна. Мінвет у цій системі завжди буде десь збоку, з обмеженим бюджетом і можливостями. Я допускаю, що після війни легше не стане, скоріш навпаки. Гроші треба буде всюди - на оборону, відбудову, економіку, соціалку. І окреме Міністерство ветеранів знову буде розповідати що ресурсу немає.(Риторичне питання- нащо тоді ви йдете на ці посади). Тому для мене логічний варіант - департамент ветеранів в структурі МО. Ветерани - це люди, які вже мають досвід захисту держави. Це резерв, офіцери запасу, інструктори, фахівці з реальним бойовим досвідом. Вони вже знають як працює армія, що таке відповідальність і яку ціну мають рішення під час війни. Відривати ветеранів від МО і будувати під них окрему бюрократичну машину я сенсу не бачу. У Міністерства оборони має бути очевидний інтерес прямо працювати з ветеранами після служби. Лікування, реабілітація, робота, підтримка, адаптація до цивільного життя. На цьому і має будуватись система. Є чіткий інтерес держави, є зрозумілі зобов’язання перед ветераном, є правила гри. Бо розмови про повагу, вдячність і моральний обов’язок це звичайно добре, в ідеальному світі. Але якщо за ними немає ресурсу і конкретної зацікавленості держави, далеко така система не поїде. І навіть якщо завтра поставити на Мінвет нормального керівника, ветерана(а такого ми поки не бачимо) - без повноважень і ресурсу він там нічого не зробить. Просто ще одне крісло і посада для «своїх».

Печально, що пан президент досі не розуміє, що іноді варто займатися тими речами, які входять у його посадові обов’язки, але вони дійсно неприємні й непопулярні. Так, це не виступати перед Конгресом, де всі аплодують, це не спілкуватися з лідерами західного світу, які вбачають у тобі потужного борця за демократію. Це більш приземлено, але саме це і визначає професійність кожного керівника - менеджерські якості. Минулого разу мене затригерило, що президент не вважав, що він має налагоджувати роботу міністра оборони та головкома - і ми бачили, до чого це призвело. Нинішня ситуація СБУ і ГУР навіює мені дежавю. При тому, що я не буду давати оцінку одній та іншій структурі: юридично мені все зрозуміло, практично та політично моя думка лишиться для особистих розмов із друзями й бойовими побратимами як з однієї структури, так і з іншої. Але є інша сторона цієї ситуації, яку я б не хотів  залишити предметом внутрішніх дискусій. Коли конфлікти між структурами виходять у публічну площину, а керівництво держави вчасно не визначає рамки повноважень і відповідальності, наслідки починають виходити далеко за межі самого конфлікту. І коли на цьому тлі прорусняві шавки вже котрий раз зливають особисті дані діючих співробітників спецслужб - це вже той результат, який ми сьогодні отримали. І нагадаю, що на фотокартці чітко видно орган, який здійснював запит - ДБР, а також прізвище особи, яка отримала цей запит від ДМС. Ех, пане Сухачов, цікаво все ж таки хто ініціював цей запит і на якому рівні його погоджували? Особливо з огляду на те, хто в нас роками відповідає за правоохоронний напрям. Знаємо одного заслуженого юриста часів Революції Гідності. Добре, менше з тим. Згадаємо що було до цього. А я нагадаю цитатою: Зеленський «наїхав» на керівництво. Геніально, потужний менеджмент. Навіщо розбиратися та приймати відповідальність за своїх підлеглих. Браво. Просто потім не треба дивуватися, що в команді ніхто не лишиться, бо керівники повинні нести відповідальність за дії своїх підлеглих в тому числі, а керівники які уникають цієї відповідальності, поваги не досягнуть. Нагадаю також приклад попереднього ГК, у якого всі наступальні операції були особистою заслугою, а всі провали були «брехнею підлеглих» - підсумок ми бачили у висловах військовослужбовців під час протестів. Тож в мене прохання і може навіть порада, яку Ви, пане президенте, не просили: спробуйте якось самі розібратися в ситуаціях, посадити підлеглих за стіл і визначити рамки повноважень. Бажано ще, щоб ці рамки були згідно з посадовими обов’язками прописаними законом, який чомусь у нашій країні занадто часто ігнорується. А інакше далі буде гірше, і це вже буде Ваша пряма відповідальність, а не опосередкована. П.С.Хотілось би ще трошки роботи в напрямку екстрадиції зрадників України, але чогось я занадто багато хочу.

Моя позиція може вам подобатися або не подобатися. Головне те, що вона є. Наступного разу, коли обиратимете президента, мера чи народного депутата, визначте конкретику. Що саме вам подобається в цій людині. Який у неї бекграунд. Які рішення вона вже ухвалювала і чим вони закінчилися. Що обіцяла раніше і що з цього виконала. А потім поставте собі найважче питання: у чому ви з нею не згодні? Якщо не можете назвати нічого конкретного - швидше за все, перед вами образ, який ви створили самі.

Моя позиція. На здатність України вистояти працюють мільйони людей. Але центр, у якому сходяться ключові рішення, сьогодні складається з трьох конкретних людей : президент Володимир Зеленський, міністр оборони Євгеній Хмара і головнокомандувач Михайло Драпатий. Ці троє мають працювати разом, у тісній взаємодії і з розумінням один одного. У них є реальна можливість перемогти у цій війні. Все, що розхитує цю взаємодію зараз, працює проти держави. Все, що змушує їх воювати між собою замість того, щоб воювати з росією, працює на кремль. Кожен, хто сьогодні розганяє тему виборів під час активної війни, ставить під загрозу існування держави. Виборча кампанія — це кілька місяців внутрішньої боротьби, розколу, взаємних звинувачень і паралічу управління в країні, яка воює за виживання. Це саме те, чого від нас хоче росія. Для мене це неприпустимо, незалежно від того, хто саме цю тему піднімає і якими словами її оформлює. Мені не потрібно, щоб Михайло Федоров був святим, і я не хочу бачити ще одного політичного святого. Україні вже достатньо політиків, навколо яких суспільство спочатку створює образ людини без помилок, потім вкладає в нього всі свої очікування, а через кілька років із таким самим захопленням цей образ руйнує. Мені значно важливіша доросла політика - та, де людина здатна прямо сказати, що сім років була частиною цієї команди, частину рішень підтримувала, частину сьогодні вважає помилковими, десь була неправа, десь програла, десь промовчала, десь зробила невдале кадрове рішення, десь довірилася не тій людині, а десь не змогла побудувати достатньо ефективну систему контролю. Так само нормально сказати, що певне рішення президента ти підтримував і тепер вважаєш це власною помилкою, або що президент ухвалив рішення всупереч твоїй позиції, і пояснити, як саме ти тоді діяв. Ось тоді з'являються факти, межі власної участі і зрозуміла частка відповідальності. Ось тоді це доросла розмова. Поки що я бачу багато правильних і красивих слів про відповідальність, систему, корупцію, надію та необхідність змін, але не бачу відповідальності навіть за суперечності у власних публічних словах. Говори від себе, відповідай за себе, а вже після цього вимагай того самого від інших.

Вибори. 18 серпня Федоров сказав: «Ми не повинні дозволити путіну вирішувати, коли українцям можна обирати свою владу» і «Демократія не може бути заручницею росії». Він поставив питання: «Якщо війна триватиме ще рік, два, три — чи може росія фактично отримати право визначати, коли українці знову зможуть обирати свою владу?» Це звучить красиво. Риторично це майже безпрограшно, бо ніхто в Україні не хоче погоджуватися з тим, що росія повинна щось нам визначати. Але тут існує реальність, яка не залежить від нашого морального чи юридичного ставлення до неї. росія не має морального права визначати українські політичні процеси. Так само вона не має юридичного права атакувати Україну, окуповувати її території, вбивати громадян або руйнувати міста. Але сама відсутність такого права не зупиняє російські ракети. росія є ядерною державою, яка веде проти України повномасштабну війну і регулярно завдає ракетних та балістичних ударів по всій території нашої країни. Вона має можливість атакувати Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одесу і практично будь-яке інше місто. Це реальність. Тому моя позиція пряма: повноцінні загальнонаціональні вибори під час активної фази війни неможливі. Можна довго обговорювати, як голосуватимуть військові, як голосуватимуть мільйони українців за кордоном, як забезпечити агітацію, роботу спостерігачів, рівний доступ кандидатів до медіа, безпеку виборчих дільниць і самих виборців. Окремо варто згадати людей на окупованих територіях, про яких у політичних дискусіях про вибори чомусь говорять значно рідше. У 2019 році багато з них ще мали фізичну можливість виїхати на підконтрольну українській владі територію і проголосувати. Сьогодні значна частина цих людей фактично є заручниками російської окупації. І коли ми говоримо про всеукраїнські вибори, це теж частина України і теж громадяни України, право яких на участь у політичному процесі неможливо просто винести за дужки. Але перед усіма цими проблемами існує одне базове питання.Як провести повноцінні конкурентні загальнонаціональні вибори в державі, по всій території якої противник регулярно завдає ударів? Якщо є реальне припинення вогню і стабільні гарантії безпеки, тоді можна переходити до наступної дискусії. Якщо росія припинення вогню відкидає, спочатку необхідно створити умови, за яких нормальний виборчий процес взагалі можливий. Фактично зараз це означає перемогти у війні. Тому теза «демократія не може бути заручницею росії» для мене більше схожа на хороший політичний слоган, ніж на відповідь на реальну проблему.

Вимагай від себе того, чого вимагаєш від інших. Федоров розповідав про жорсткі методи перевірки людей у Міноборони. З його слів, використовувався поліграф, а люди, які відмовлялися його проходити або не проходили перевірку, могли втрачати посади. Він публічно заявляв, що звільнив із Міноборони всіх корупціонерів, які не пройшли поліграф. «Хто не погодився — одразу звільнені. Хто погодився й погано пройшов — звільнені. Хто пройшов нормально — залишилися працювати», - сказав Федоров в інтерв'ю. Тоді цей стандарт має працювати в обидва боки. Віталій Дейнега вже публічно закликав перевірити на поліграфі кадрові призначення Федорова в Міністерстві оборони. Я вважаю цю пропозицію логічною. Якщо сьогодні виникають питання щодо людей, які працювали в команді Федорова, і якщо сам Федоров переконаний, що ні він, ні його команда не мали стосунку до корупційних схем, чому б саме цій команді першою не пройти таку саму перевірку? Не тому, що поліграф є абсолютною істиною. Саме Федоров зробив його частиною власної управлінської практики і використовував як аргумент довіри до людей. Якщо цей інструмент був достатньо хорошим для підлеглих, коли ти був керівником, дивно пояснювати, що тепер він не потрібен, коли питання виникають уже до твоєї власної вертикалі. Те саме стосується команди загалом. Я не вважаю, що керівник автоматично знає про кожну дію кожного підлеглого. У великій системі це фізично неможливо. Так само я розумію, що в Міноборони Федоров пропрацював близько пів року, і за такий строк побудувати власну вертикаль складно. Але Мінцифри і посада віцепрем'єра — це сім років. Там була і команда, і повноваження, і кадрові рішення, і бюджети, і механізми контролю. Якщо сьогодні саме ти робиш корупцію та лояльність замість професійності одним із центральних аргументів своєї політичної позиції, розмова про власну вертикаль неминуча. У такій ситуації хочеться почути послідовне пояснення того, що відбувалося всередині твоїх власних структур. Що ти знав про проблемні процеси, які сигнали отримував, як перевіряв людей, кому продовжував довіряти і чому, де система контролю спрацювала, а де дала збій. І якщо вона дала збій, у чому саме ти бачиш власну управлінську помилку. Оце вже була б розмова про відповідальність. Бо фраза «я борюся із системою, а не з конкретними людьми» для мене теж має межу. Система не існує десь у повітрі. Вона складається з конкретних посад, процедур, бюджетів, підписів, рішень і людей. Якщо ти говориш про системну корупцію, ти повинен бути здатним пояснити, яка саме система корумпована, як вона працює, що ти намагався змінити, хто мав повноваження це змінити, що тобі вдалося і що не вдалося. Інакше слово «система» стає ще одним дуже зручним місцем, де можна сховати персональну відповідальність.

Відповідальність. Саме це слово Михайло Федоров регулярно використовує у своїй публічній риториці, тому логічно застосовувати до нього той самий стандарт, який він пропонує застосовувати до інших. Для мене відповідальність починається не з фрази «я беру відповідальність». Таку фразу сьогодні може сказати будь-хто. Вона має зміст лише тоді, коли за нею можна поставити конкретні запитання: за яке рішення ти відповідаєш, що саме зробив, де помилився, які наслідки настали, що втратив через власну помилку і що зробив після того, як її усвідомив. Пан Михайло багато років був частиною команди президента. З 2019 року він займав найвищі державні посади — міністр цифрової трансформації, віцепрем'єр, з січня 2026 року міністр оборони. Він формував команди, впливав на кадрові рішення, будував вертикалі управління, був одним із найбільш публічних представників влади і протягом семи років асоціював себе з цією командою. Тому коли сьогодні він говорить про системні проблеми держави, корупцію, втрату довіри, кризу управління або відсутність надії, для мене природно виникає питання: яку частину всього цього він відносить до власної відповідальності? Мені недостатньо почути, що людина «не свята», що вона «теж помилялася» або що «треба було сильніше боротися». Це дуже зручні формулювання. Вони створюють враження самокритичності, але майже нічого не пояснюють. Якщо ти справді говориш про відповідальність, назви свої конкретні помилки. Без цього виникає дуже зручний простір для політичної святості. Усе хороше легко записується Михайлу в заслугу, а все погане пояснюється президентом, оточенням, системою, корупціонерами або кимось іншим. Можливо, частина цього відповідає дійсності. Але для такого висновку потрібна конкретика. Інакше це вже не аналіз, а створення політичного міфу. Це добре помітно, коли порівнюєш його власні публічні висловлювання. 16 липня, одразу після відставки, він говорив про Сирського в максимально персональній формі: що той «не готовий особисто в очі говорити про проблеми», що він «плете інтриги», що він «поставив ультиматум», що замість того, щоб «асиметрично перемогти росію», він «придумав, як розколоти країну». 29 липня в інтерв'ю Українській правді причина відставки вже інша: закупівлі й тендери. «Причина, яка пов'язана із закупівлями, з тендерами, з тим, що ми почали перебудовувати процеси в цьому напрямку — це викликало велике незадоволення». Пізніше з'являється теза про те, що він не воює з конкретними прізвищами, а бореться із системою. Раніше звучав образ менеджера, який не бореться за посади. Тепер він завуальовано говорить про політичні амбіції. Я не бачу проблеми в тому, що людина змінює думку. Змінюються обставини, з'являється нова інформація, людина набуває нового досвіду. Проблема починається тоді, коли між кількома суттєво різними версіями однієї події немає пояснення. Якщо твоя позиція змінилася, скажи коли і чому. Якщо політичні амбіції з'явилися після відставки, це можна прокомунікувати. Якщо вони існували раніше, варто це визнати. Це і є відповідальність за власні слова. Те саме стосується слів про стару систему. У зверненні 18 серпня Федоров сказав: «ми не маємо права дати старій системі забрати у людей надію». Що таке «стара система»? Федоров вийшов із цієї системи місяць тому. Сім років він був її частиною на найвищих посадах. У тому ж зверненні він говорить, що «головним критерієм для призначення людини є не її професійність, не результат і не здатність змінювати країну, а особиста лояльність до системи». Він сам сім років призначав людей. У цій конструкції «стара система» стає зовнішньою силою, яка діє окремо від конкретних людей і рішень. І в цю зовнішню силу дуже зручно виноситься персональна відповідальність.

Лягайте спати. На свіжу голову завжди думається краще. Підтримуйте тих, хто воює за Україну - вони менше говорять і більше роблять.