Натовп - ОХЛОС - кидав каміння, бив вікна, стріляв із травматичної зброї, заливав сльозогінним газом, погрожував, зривав із військових шеврони під сміх та улюлюкання «самок».
Потім прийшли військові, ветерани, інваліди війни, бійці після російського полону.
Були хлопці з найвищою державною відзнакою — званням «Герой України».
Вишикувались. І читали вголос «Молитву українського націоналіста».
Натовп, почувши незнайомі для нього слова, почав шипіти, гавкати, вити. Потім вони кидали каміння, пляшки та стріляли з травматичних пістолетів, але відступали та відступали.
Козаки почали скандувати:
— Слава Україні!
— Героям слава!
— Слава нації!
— Смерть ворогам!
Усі ці персонажі до яких ми наближались, вони немов з книги Гюстава Ле Бона почали скавчати, бажаючи військовим смерті (не жарт), та розчинятися в сяйві вуличних ліхтарів. Вони перетворювалися на:
«Просто проходящіх мімо».
«Журналістов».
«Друг моєго папи воєвал».
«Ребята, я за вас».
«Я ізвєстний блогер».
«Отпустіте я сделал піпі в штани»
Давно, ще до війни, в якійсь книзі я прочитав:
«Якщо ви не готові пролити кров за свої ідеї, ваша ідея нічого не варта».
Ми - націоналісти.
Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму, зрости мене до ясних чинів, в чинах нехай знайду я смерть, солодку смерть в муках за тебе, і розпливуся в тобі та вічно житиму в тобі
Відвічна Україно: свята, могутня, соборна!