Чи знали ви, що на території сучасної України вже гриміли справжні ядерні вибухи? І мова зараз зовсім не про Чорнобильську трагедію чи далекі випробувальні полігони десь у казахських степах.
Влітку 1972 року лише за сотню кілометрів від Харкова радянське керівництво санкціонувало підземний ядерний вибух просто посеред густонаселених сіл. Причина для сучасної людини звучить як сюжет фантастичного роману: загасити палаюче родовище газу.
Усе почалося за рік до того, у травні 1971 року, на Хрестищенському газоконденсатному родовищі біля Краснограда. Буровики випадково натрапили на пласт із аномальним тиском у понад 400 атмосфер. Сталася масштабна аварія: багатотонну сталеву конструкцію вирвало із землі, мов корок із шампанського, а велетенський струмінь газу спалахнув факелом заввишки з двадцятиповерхівку.
Стовп вогню ревів так оглушливо, що гуркіт за кілометри нагадував звук турбін ескадрильї важких бомбардувальників. Уночі довкола було ясно, як удень, а шалена температура плавила метал на відстані десятків метрів. Газ вигорав мільйонами кубометрів на добу, а стандартні методи ліквідації стихії — від заливання водою до спрямованих фугасних вибухів — зазнали цілковитого фіаско.
Тоді у високих московських кабінетах згадали про концепцію «мирних ядерних вибухів». Кількома роками раніше схожу газову аварію в Узбекистані зупинили атомним ударом, тож інженери вирішили повторити трюк. Розрахунок був простим: ударна хвиля змістить пласти породи на глибині, вони намертво перетиснуть аварійну свердловину, і факел миттєво згасне.
Секретну директиву на операцію під кодовою назвою «Факел» схвалили особисто очільник уряду Олексій Косигін та генсек Леонід Брежнєв. Керувати процесом в Україну прибула вся верхівка атомного проєкту СРСР, зокрема академік Юлій Харитон — один із творців радянської ядерної бомби, та всемогутній міністр середнього машинобудування Юхим Славський.
Підготовка відбувалася в режимі тотальної таємниці. За двісті метрів від вогняного стовпа пробурили похилу свердловину глибиною 2483 метри, куди й опустили ядерний спецзаряд потужністю 3,8 кілотона (приблизно чверть потужності Хіросіми).
А от жителям сусідніх хуторів правди ніхто не сказав. Людям сухо оголосили про «навчання з цивільної оборони», наказали вигнати худобу в сади, заклеїти шибки хрест-навхрест газетами та відійти за межі зони відчуження. Картина того спекотного ранку нагадувала дивний заміський пікнік: селяни розстеляли на пагорбах ряднини, снідали хлібом із салом, малеча бігала травою, а вздовж доріг стояв міліцейський кордон. Ніхто в натовпі не здогадувався, що сидить за пару кілометрів від епіцентру ядерного експерименту.
Рівно о 10:00 9 липня 1972 року під землею блиснула невидима спалах-блискавка.
Земля під ногами людей різко спучилася й пішла важкими хвилями, мов натягнутий брезент. У селі Першотравневе затріщали стіни, із тріснутих димарів посипалася сажа, розвалювалися глиняні печі, а налякані корови падали на коліна від важкого підземного гуркоту.
Та замість довгоочікуваної тиші сталося непередбачуване. Через двадцять секунд після поштовху з жерла свердловини в небо зі свистом вирвався гігантський гриб із радіоактивного піску, газу та розпеченої породи заввишки в кілька сотень метрів.
Фізики прорахувалися: підземні породи зрушилися не так, як на паперах, і свердловина не запечаталася. Більше того, вогонь спалахнув з новою силою, а попутний вітер підхопив радіоактивну хмару й поніс її в бік житлових масивів.
Уже надвечір селян спокійно пустили додому — змивати пил з вікон, латати печі та пити воду зі звичайних колодязів. Жодних дозиметрів, препаратів йоду чи попереджень ніхто не отримав. Усі медичні дані та звіти оперативно вилучило КДБ. Факел зрештою гасили ще кілька місяців цілком традиційним інженерним шляхом — бурінням системи обхідних свердловин.
Неймовірно, але навіть цей провал не зупинив радянських експериментаторів: уже в 1979 році в шахті «Юнком» на Донеччині провели операцію «Кліваж», підірвавши ядерний заряд просто у вугільному пласті для боротьби з викидами метану.
@istorium_ua