Кто упоминает 🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Люди, які дивляться телевізор із монетоприймачем у терміналі Greyhound у Лос-Анджелесі в 1969 році. Ці крісла, відомі як «Tel-a-Chairs», давали змогу мандрівникам дивитися телевізор за гроші. Вартість становила 10 центів за 10 хвилин перегляду або 25 центів за півгодини. Подібні крісла були популярні на автобусних і залізничних вокзалах, а також в аеропортах США у 1960-х і 70-х роках. @istorium_ua

Самоповішення в ім'я науки. На початку 20 століття румунський судовий лікар Ніколає Міновічі вирішив дізнатися, що ж відбувається з людьми під час перебування в петлі. З цією метою він зробив кілька спроб самоповішення за допомогою асистентів. Описуючи свої відчуття, лікар констатував: "Щойно ноги відірвалися від опори, повіки мої судорожно стиснулися. Дихальні шляхи були перекриті настільки щільно, що я не міг зробити ні вдиху, ні видиху. У вухах пролунав якийсь свист. Я вже не чув голосу асистента, який натягував шнур і відмічав за секундоміром час. Зрештою біль і нестача повітря змусили мене зупинити дослід. Коли експеримент було закінчено, я спустився вниз і з очей моїх бризнули сльози". Після експерименту у Міновічі понад 10 днів відзначалися болі під час ковтання, мучила спрага, а слід від петлі був помітний протягом усього наступного тижня. @istorium_ua

Спеціалізований патрульний автомобіль, який використовувала поліція Портового управління Нью-Йорка в тунелі Голланда. З журналу «Popular Mechanics», березень 1955 року. Вузький електричний автомобіль шириною близько 60 см рухався по рейках на пішохідних доріжках тунелю. Вона була обладнана обертовим сидінням, що дозволяло водієві керувати автомобілем в обох напрямках, не повертаючись. Такі патрулі використовувалися для регулювання руху та реагування на аварії до появи систем відеоспостереження. @istorium_ua

Як Україна втратила вихід до Тихого океану Кінець XIX століття, порт Владивостока. На набережній лунає полтавська говірка, у шинках подають борщ із пампушками, а в хатах за дев’ять тисяч кілометрів від Дніпра поруч з іконами висять вишиті рушники й портрети Тараса Шевченка. Це реальність Зеленого Клину — тихоокеанського краю, який українці заселили, освоїли й ледь не перетворили на власну республіку. Чому саме «клин»? В українській традиції так здавна називали земельний наділ чи заселений край. Коли безземелля погнало селян у світи, на карті Євразії виник цілий пояс таких територій: Сірий (Сибір), Жовтий (Поволжя), Малиновий (Кубань). А от Зеленим Клином нарекли південь Далекого Сходу — Приамур’я та Примор’я — за буйну флору й густі ліси, що разюче контрастували з випаленим сонцем рідним степом. Парадоксально, але на край світу українці діставалися не возами крізь сибірські нетрі. Транссибірської магістралі на той час ще не існувало. Шлях долали... океаном! Починаючи з 1883 року, пароплави Добровольчого флоту забирали тисячі селянських родин в Одесі. Маршрут пролягав через пів планети: Босфор, щойно проритий Суецький канал, Червоне море, Індійський океан, Сінгапур і Нагасакі — аж до Владивостока. Подорож у задушливих трюмах тривала до 50 діб. З 1883 по 1905 рік сюди прибуло понад 170 тисяч переселенців, із яких понад 80% становили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Вони привезли свій звичний світ: білені хати під соломою, вишневі садки й волів. На карті з’явилися рідні серцю назви: Київка, Чернігівка, Полтавка, Хороль чи Чугуївка. Письменник Антон Чехов, відвідавши Владивосток у 1890 році, занотував у листах, що місто взагалі не виглядає російським: усюди лунала українська мова, торгували салом, а побут нагадував типову малоросійську слободу. У селах російської взагалі не розуміли, через що царські урядовці мусили наймати перекладачів або самі вчити мову. Коли у 1917 році впав царат, а в Києві постала Центральна Рада, на берегах Японського моря вибухнула власна національна революція. У Микольську-Уссурійському зібрався Перший всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу. Українці сформували Окружні Ради та Український Далекосхідний Секретаріат, який очолив харизматичний діяч Юрій Глушко-Мова. Амбіції стрімко росли. Відкривалися українські гімназії, товариства «Просвіта», виходили газети. На наступних з’їздах пролунала мета: створити самостійну Українську Далекосхідну Республіку або увійти до складу УНР на правах далекосхідної автономії. У Владивостоці навіть сформували Український полк імені Тараса Шевченка та сотні самооборони. Утім край поглинула геополітична м'ясорубка. У 1918–1922 роках регіон став ареною зіткнення білогвардійських отаманів, більшовиків, американських і японських військ. Білий адмірал Колчак категорично забороняв національні частини й заарештовував українських активістів, а червоні партизани не терпіли будь-якого національного руху. Восени 1922 року більшовики остаточно взяли Владивосток. Розправа була тотальною: організації ліквідували, а на показовому Читинському процесі 1924 року Юрія Глушка-Мову та його побратимів засудили за «спробу відірвати Далекий Схід від Росії». Потім настали розстрільні 1937–1938 роки та суцільна русифікація, яка витіснила пам'ять про український тихоокеанський феномен. Сьогодні про ті події нагадують географічні назви та прізвища мільйонів далекосхідців. @istorium_ua

Як Україна втратила вихід до Тихого океану Кінець XIX століття, порт Владивостока. На набережній лунає полтавська говірка, у шинках подають борщ із пампушками, а в хатах за дев’ять тисяч кілометрів від Дніпра поруч з іконами висять вишиті рушники й портрети Тараса Шевченка. Це реальність Зеленого Клину — тихоокеанського краю, який українці заселили, освоїли й ледь не перетворили на власну республіку. Чому саме «клин»? В українській традиції так здавна називали земельний наділ чи заселений край. Коли безземелля погнало селян у світи, на карті Євразії виник цілий пояс таких територій: Сірий (Сибір), Жовтий (Поволжя), Малиновий (Кубань). А от Зеленим Клином нарекли південь Далекого Сходу — Приамур’я та Примор’я — за буйну флору й густі ліси, що разюче контрастували з випаленим сонцем рідним степом. Парадоксально, але на край світу українці діставалися не возами крізь сибірські нетрі. Транссибірської магістралі на той час ще не існувало. Шлях долали... океаном! Починаючи з 1883 року, пароплави Добровольчого флоту забирали тисячі селянських родин в Одесі. Маршрут пролягав через пів планети: Босфор, щойно проритий Суецький канал, Червоне море, Індійський океан, Сінгапур і Нагасакі — аж до Владивостока. Подорож у задушливих трюмах тривала до 50 діб. З 1883 по 1905 рік сюди прибуло понад 170 тисяч переселенців, із яких понад 80% становили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Вони привезли свій звичний світ: білені хати під соломою, вишневі садки й волів. На карті з’явилися рідні серцю назви: Київка, Чернігівка, Полтавка, Хороль чи Чугуївка. Письменник Антон Чехов, відвідавши Владивосток у 1890 році, занотував у листах, що місто взагалі не виглядає російським: усюди лунала українська мова, торгували салом, а побут нагадував типову малоросійську слободу. У селах російської взагалі не розуміли, через що царські урядовці мусили наймати перекладачів або самі вчити мову. Коли у 1917 році впав царат, а в Києві постала Центральна Рада, на берегах Японського моря вибухнула власна національна революція. У Микольську-Уссурійському зібрався Перший всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу. Українці сформували Окружні Ради та Український Далекосхідний Секретаріат, який очолив харизматичний діяч Юрій Глушко-Мова. Амбіції стрімко росли. Відкривалися українські гімназії, товариства «Просвіта», виходили газети. На наступних з’їздах пролунала мета: створити самостійну Українську Далекосхідну Республіку або увійти до складу УНР на правах далекосхідної автономії. У Владивостоці навіть сформували Український полк імені Тараса Шевченка та сотні самооборони. Утім край поглинула геополітична м'ясорубка. У 1918–1922 роках регіон став ареною зіткнення білогвардійських отаманів, більшовиків, американських і японських військ. Білий адмірал Колчак категорично забороняв національні частини й заарештовував українських активістів, а червоні партизани не терпіли будь-якого національного руху. Восени 1922 року більшовики остаточно взяли Владивосток. Розправа була тотальною: організації ліквідували, а на показовому Читинському процесі 1924 року Юрія Глушка-Мову та його побратимів засудили за «спробу відірвати Далекий Схід від Росії». Потім настали розстрільні 1937–1938 роки та суцільна русифікація, яка витіснила пам'ять про український тихоокеанський феномен. Сьогодні про ті події нагадують географічні назви та прізвища мільйонів далекосхідців. @istorium_ua

Як Україна втратила вихід до Тихого океану Кінець XIX століття, порт Владивостока. На набережній лунає полтавська говірка, у шинках подають борщ із пампушками, а в хатах за дев’ять тисяч кілометрів від Дніпра поруч з іконами висять вишиті рушники й портрети Тараса Шевченка. Це реальність Зеленого Клину — тихоокеанського краю, який українці заселили, освоїли й ледь не перетворили на власну республіку. Чому саме «клин»? В українській традиції так здавна називали земельний наділ чи заселений край. Коли безземелля погнало селян у світи, на карті Євразії виник цілий пояс таких територій: Сірий (Сибір), Жовтий (Поволжя), Малиновий (Кубань). А от Зеленим Клином нарекли південь Далекого Сходу — Приамур’я та Примор’я — за буйну флору й густі ліси, що разюче контрастували з випаленим сонцем рідним степом. Парадоксально, але на край світу українці діставалися не возами крізь сибірські нетрі. Транссибірської магістралі на той час ще не існувало. Шлях долали... океаном! Починаючи з 1883 року, пароплави Добровольчого флоту забирали тисячі селянських родин в Одесі. Маршрут пролягав через пів планети: Босфор, щойно проритий Суецький канал, Червоне море, Індійський океан, Сінгапур і Нагасакі — аж до Владивостока. Подорож у задушливих трюмах тривала до 50 діб. З 1883 по 1905 рік сюди прибуло понад 170 тисяч переселенців, із яких понад 80% становили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Вони привезли свій звичний світ: білені хати під соломою, вишневі садки й волів. На карті з’явилися рідні серцю назви: Київка, Чернігівка, Полтавка, Хороль чи Чугуївка. Письменник Антон Чехов, відвідавши Владивосток у 1890 році, занотував у листах, що місто взагалі не виглядає російським: усюди лунала українська мова, торгували салом, а побут нагадував типову малоросійську слободу. У селах російської взагалі не розуміли, через що царські урядовці мусили наймати перекладачів або самі вчити мову. Коли у 1917 році впав царат, а в Києві постала Центральна Рада, на берегах Японського моря вибухнула власна національна революція. У Микольську-Уссурійському зібрався Перший всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу. Українці сформували Окружні Ради та Український Далекосхідний Секретаріат, який очолив харизматичний діяч Юрій Глушко-Мова. Амбіції стрімко росли. Відкривалися українські гімназії, товариства «Просвіта», виходили газети. На наступних з’їздах пролунала мета: створити самостійну Українську Далекосхідну Республіку або увійти до складу УНР на правах далекосхідної автономії. У Владивостоці навіть сформували Український полк імені Тараса Шевченка та сотні самооборони. Утім край поглинула геополітична м'ясорубка. У 1918–1922 роках регіон став ареною зіткнення білогвардійських отаманів, більшовиків, американських і японських військ. Білий адмірал Колчак категорично забороняв національні частини й заарештовував українських активістів, а червоні партизани не терпіли будь-якого національного руху. Восени 1922 року більшовики остаточно взяли Владивосток. Розправа була тотальною: організації ліквідували, а на показовому Читинському процесі 1924 року Юрія Глушка-Мову та його побратимів засудили за «спробу відірвати Далекий Схід від Росії». Потім настали розстрільні 1937–1938 роки та суцільна русифікація, яка витіснила пам'ять про український тихоокеанський феномен. Сьогодні про ті події нагадують географічні назви та прізвища мільйонів далекосхідців. @istorium_ua

«Котлета по-київськи»: як президент США благав Україну не виходити з СРСР Уявіть ситуацію: до проголошення Незалежності України залишається рівно 23 дні. До Києва прибуває президент США Джордж Буш-старший. Але замість слів солідарності з народом, який століттями виборював волю, лідер вільного світу піднімається на трибуну українського парламенту й починає переконувати... не руйнувати Радянський Союз. Цей виступ назавжди ввійшов в історію як «Chicken Kiev speech» («Котлета по-київськи») — один із найбільших геополітичних прорахунків Білого дому у ХХ столітті. Чому американський президент раптом узявся захищати імперію, що розвалювалася на очах, і який урок ми маємо винести з цього сьогодні? На календарі було 1 серпня 1991 року. Спекотний Київ ще жив у радянських декораціях, але в повітрі вже пахло тектонічними змінами. Буш прибув сюди всього на кілька годин транзитом із Москви, де щойно підписав із Михайлом Горбачовим історичний договір про скорочення озброєнь (СНО-1). Вашингтоном тоді керував панічний страх перед невідомим. Американські аналітики жахалися розпаду ядерної наддержави на некеровані уламки з тисячами боєголовок і спалахами міжетнічних воєн — таку собі «Югославію з ядерною валізкою». Для Буша Горбачов був зрозумілим і передбачуваним партнером, а прагнення союзних республік до суверенітету здавалося небезпечним хаосом. Промову для президента готувала Рада нацбезпеки США, а серед її ключових авторів була молода радянологиня Кондоліза Райс — майбутня держсекретарка Сполучених Штатів. Завдання стояло суто прагматичне: заспокоїти Кремль і переконати українських депутатів підписати новий союзний договір. Коли Буш зайшов до сесійної зали Верховної Ради УРСР, напруга зашкалювала. Поруч сидів голова парламенту Леонід Кравчук, на стіні височів барельєф Леніна, а в залі сиділи два непримиренні світи: комуністична більшість («група 239») і дисиденти з «Народного руху», які тримали на лацканах піджаків тоді ще напівпідпільні синьо-жовті значки. І тут пролунали слова, що шокували українських патріотів. Буш прямо застеріг присутніх від «самовбивчого націоналізму» і заявив, що США не підтримуватимуть тих, хто хоче «замінити далеку тиранію на локальний деспотизм». Комуністична номенклатура аплодувала президенту США стоячи, тоді як опозиціонери сиділи в крижаному оціпенінні. Щоб не дратувати Москву, американський лідер демонстративно дистанціювався від прихильників незалежності. Він навідріз відмовився від окремої зустрічі з лідерами українського національного руху, обмежившись лише кількома сухими фразами в кулуарах Верховної Ради. Справжній скандал вибухнув уже у Вашингтоні. 29 серпня 1991 року впливовий колумніст газети The New York Times Вільям Сефайр розніс промову в пух і прах, охрестивши її «Chicken Kiev speech». Тут крилася дошкульна гра слів: «chicken» в американському сленгу означає «боягуз». Сефайр відкрито висміяв Білий дім за боягузтво перед Кремлем та катастрофічну нездатність відчути дух історії. Іронія долі виявилася нищівною. Коли колонка Сефайра вийшла друком, старий світ уже розсипався на порох. Рівно через 23 дні після промови Буша, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Серпневий путч остаточно поховав ідею «оновленого союзу», а 1 грудня 1991 року понад 90% українців на референдумі поставили остаточний хрест на СРСР. Усі хитромудрі конструкції Вашингтона зі збереження «керованої стабільності» пішли прахом. Білому дому довелося екстрено змінювати курс і вже наприкінці грудня встановлювати дипломатичні відносини з молодою державою. «Котлета по-київськи» Джорджа Буша — це хрестоматійний приклад того, як великі держави фатально помиляються, коли оцінюють реальність виключно крізь призму імперських столиць. Вони чіпляються за знайомий статус-кво зі страху перед невідомістю і щиро вірять, що прагнення націй до свободи можна пригальмувати дипломатичними повчаннями. @istorium_ua

Секретна армія, яку стерли з карт: як США кинули хмонгів Чи знаєте ви, яка країна є найбільш бомбардованою в історії людства в перерахунку на душу населення? Ні, це не Німеччина часів Другої світової, не Японія і навіть не В’єтнам. Це крихітний і формально нейтральний Лаос. З 1964 по 1973 рік американська авіація скидала сюди смертоносний вантаж кожні вісім хвилин — цілодобово, дев'ять років поспіль. Але найболючіша драма розгорталася не в повітрі, а на землі. Там вела бої ціла «армія-привид», створена американськими спецслужбами, про яку Вашингтон згодом просто волів забути. Це історія народу хмонг — відчайдушних гірських партизанів Індокитаю, яких велика наддержава перетворила на розхідний матеріал у чужій війні, а потім прирекла на винищення. У розпал Холодної війни Лаос за Женевськими угодами 1962 року мав суворий статус нейтралітету. Вводити туди регулярні армійські частини США не мали права — це спровокувало б відкрите зіткнення з СРСР та Китаєм. Проте саме крізь лаоські джунглі пролягала знаменита «стежка Хо Ші Міна», якою комуністичний Ханой перекидав сили та техніку на південь В'єтнаму. Штаб-квартира в Ленглі знайшла цинічний вихід: вести тотальну таємну війну руками ЦРУ. Живою силою стали хмонги — самобутня етнічна меншина, яка століттями боронила свою незалежність і знала кожну стежку у високогірних хащах. Офіцер ЦРУ Білл Лер уклав угоду з харизматичним лідером горян — підполковником Ванг Пао. Американці давали сучасну зброю, рис, медикаменти та гроші. Натомість хмонги ставали живим щитом проти армії Північного В'єтнаму та місцевих комуністів із руху Патет Лао. Головна обіцянка кураторів звучала залізно: США гарантували захист, визнання автономії та непорушне слово офіцера — «якщо справи підуть кепсько, ми вас ніколи не кинемо». Епіцентром спецоперації стало гірське містечко Лонг Тьєнг (кодова назва — «Lima Site 20A»). Це була найсекретніша точка планети: місто на 40 тисяч мешканців не було позначене на жодній карті світу, але його злітна смуга перетворилася на найбільш завантажений аеродром Індокитаю. Літаки фіктивної авіакомпанії Air America щодоби доставляли сюди снаряди й вивозили опіум, на торгівлю яким американські радники дивилися крізь пальці. Хмонги билися люто. Вони перерізали ворожі комунікації, штурмували неприступні вершини та з неймовірною жертовністю рятували підбитих пілотів ВПС США. За порятунок одного американського льотчика хмонги часом платили життями десятків своїх бійців. Але війна на виснаження швидко перемолола цей невеликий народ. Коли дорослі чоловіки майже закінчилися, генерал Ванг Пао почав забирати дітей. На мобілізаційних пунктах зріст новобранця перевіряли показово: ставили дитину поруч зі штурмовою гвинтівкою M16 довжиною близько метра. Якщо хлопчик був вищим за ствол — йому давали зброю та відправляли в джунглі. Десятирічні діти тонули в дорослій формі та гинули сотнями під важкою артилерією. До фіналу кампанії полягла майже третина всіх дорослих чоловіків хмонгів. У 1973 році американці підписали Паризькі мирні угоди й почали згортатися, а навесні 1975 року комуністи захопили владу і в Лаосі. Новий уряд відкрито пообіцяв викорінити хмонгів «до останнього паростка». 14 травня 1975 року на базі Лонг Тьєнг приземлилися останні транспортні літаки C-130. Почалася панічна евакуація, але лише для обраних. Американці забрали Ванг Пао, команду ЦРУ та приблизно дві з половиною тисячі наближених офіцерів із родинами. На злітній смузі лишилося понад десять тисяч союзників. Люди плакали, простягали до літаків дітей і в розпачі били кулаками в зачинені люки, але борти здійнялися в небо. Радіостанції бази замовкли назавжди, а Вашингтон просто викреслив Лонг Тьєнг з оперативних звітів, вдавши, що цієї війни ніколи не було. Для покинутих почалося пекло. Проти партизанів кинули танки, напалм і хімічну зброю («жовтий дощ»). Уцілілі сім'ї масово тікали до кордону з Таїландом через бурхливу річку Меконг. Люди долали воду на саморобних бамбукових плотах під кулеметним вогнем патрулів, а немовлятам давали опій, щоб їхній плач не виказав утікачів у засідці. @istorium_ua