Посты канала EX LIBRIS Abraham Hosebr

Буст каналу для нових реакцій Upd. Дякую за бусти, обновив реакції.

Без текста

Вино, яке пропонував Симону натовп, було небезпечним. Він від нього відмовився. Але, попри прийняте рішення, не міг утриматися і не пригубити. Вино запаморочило йому голову і залишило гіркий посмак. Звісно, він знав, що він не бог. Він спав, прокидався, їв, ходив у туалет, мучився від зубного болю і часом відчував страх, як усі інші люди. Він хотів того, чого мати не міг, і не знав багато чого, що йому хотілося б знати. Його матір була дочкою виноградаря, а його батько насолодився нею у винограднику і безслідно зник. Боги — вони іншої породи. Він не знав, хто він такий. Він розумно організовував своє життя так, щоб у нього не залишалося вільного часу думати про це. Щоранку він приймав клієнтів. Три години на день працював на самоті. У цей час він нікому не дозволяв собі заважати: якщо був потрібен публічний виступ, він влаштовував його вранці. Початок вечора він проводив у театрі або де-небудь обідав, але з плином часу все частіше залишався вечорами вдома. Його дім став місцем зустрічей гуртка молодих людей, здебільшого з вищих верств місцевого суспільства. Спочатку вони приходили з цікавості, тепер — щоб поговорити. Переважно говорив Симон. Він виявляв ерудицію та дотепність, говорячи на будь-яку тему, що їх цікавила, але його коником була філософія. Йому подобалося виступати на публіці. Слухачі ставилися до нього з повагою і приносили подарунки. Більшість із них були бовдурами, але мати учнів вважалося хорошим тоном. Іноді йому хотілося, щоб вони не приходили. Аніта Мейсон "Ілюзіоніст"

— Юдейську релігію, — зауважив Симон, — варто розглядати радше як форму мистецтва. Аналог грецької трагедії. Вона грандіозно починається, в ній є хор старців-моралістів, велика кількість трупів, а також джерело власної загибелі. Аніта Мейсон "Ілюзіоніст" Ґравюра Ґустава Доре

Leonora Carrington and her pig

Закони магії абсолютно точні. Якщо акуратно дотримуватися всіх процедур, то результати не забаряться. Ніщо не може зменшити зв'язувальну або роз'єднувальну силу слів. Магія — це ланцюжок причин і наслідків. Слабка ланка в ній — сам маг. Він не повинен мати жодних тілесних чи розумових вад, за які міг би зачепитися демон. Воля його має бути бездоганно відточена. Аніта Мейсон "Ілюзіоніст"

Filling the Well by Finnish artist Ulla Thynell

Без текста

Без текста

Без текста

Karen Russo "Hands to Hold"

Yerang Hwang - Flowers and People (2026)

Це був час, повний невизначеності, і дива відбувалися повсюдно, але рідко приносили користь. Ніхто не знав, у що вірити, і багато людей вірили всьому, а деякі не вірили нічому. Це була країна, чиєю історією була релігія, і розуміти історію цієї країни ставало все важче. Значення мало тільки минуле й майбутнє, теперішнє значення не мало. Для багатьох поколінь теперішнє було лише притвором майбутнього, яке ніколи не наставало. Замість цього були війни. Людей вбивали, переселяли, обертали на рабів. Храм оскверняли з жахливою регулярністю. Зрештою, коли війни припинилися і країна була підкорена величезній і байдужій імперії, багато хто зітхнув із полегшенням. Але завжди знаходилася дрібка гордіїв, яка не могла забути обіцянки свого бога про всезагальну владу і брала до рук зброю від імені божества, яке з незрозумілих причин відмовлялося захищати навіть саме себе. Повстання завжди придушувалися збройними силами імперії. Країна була маленькою, але їй було важко змиритися з таким станом речей. Між її повною містики історією та сучасною географією пролягав безглуздий розрив. Для нації менш серйозної цей факт міг би слугувати приводом для іронії. Але оскільки нація була серйозною, люди не могли позбутися відчуття марності своїх зусиль, відчуття, що коїться кричуща несправедливість. Це отруювало їхній хліб і затьмарювало їхні думки. Схильні до самоаналізу шукали причини національного лиха і знаходили їх у гріхах батьків або, що бувало рідше, у власних гріхах. Більшість тих, хто шукав відповіді, знаходила їх у туманних і бентежних пророцтвах своїх священних писань. У писаннях йшлося про прихід Месії. Він мав зійти з небес, щоб відплатити за образи, завдані його народові. Тоді сонце запалає серед ночі, а місяць стане багряно-кривавим, і це буде початком кінця. Люди звертали погляди до небес, шукаючи знаку, і виявляли на небесах дивовижні речі. Час від часу країною розповсюджувалися чутки, що Месія прийшов, і тоді серця наповнювалися надією. Праведники в пустельних келіях відривалися від своїх книг, щоб не пропустити грому, який провіщає прихід Господа; зилоти в гірських печерах гострили свої мечі. Але надія згасала так само швидко, як і спалахувала. Месія виявлявся самозванцем. Після кількох див і багатообіцяючих промов він виявлявся нездатним зробити те, чого від нього чекали; його викривали, а послідовники відверталися від нього і розходилися по домівках. Як правило, він закінчував життя на шибениці або в сутичці з імперськими військами. Священики посміхалися й умивали руки. Вони були під захистом окупантів, і проблеми їм були ні до чого. Можливо, люди даремно чекали, що їхній бог стримає обіцянки. Можливо, вони неправильно його зрозуміли. Можливо, Месія дійсно з'являвся, але вони його не помітили. Утворилася секта, яка стверджувала саме це. У самій країні прибічників у секти було небагато: люди уїдливо вказували на гнітючий розрив між напророкованим благоденством і принизливою реальністю. Представники секти казали, що люди дивилися не на ті пророцтва. Зрештою, на загальний подив, секта здобула незвичайну популярність у тій частині імперії, де ніколи не чули про ці пророцтва. Тим часом люди, які не могли повірити, що їхній бог їм збрехав, продовжували шукати дива. Дива відбуваються там, де на них чекають. Але якщо диво дійсно диво, воно (за визначенням) зовсім не таке, яким здається. Тому довіряти дивам не варто. Однак якщо в дива не вірити, вони не відбуваються. Нічого цього в той час не розуміли, і в результаті див було багато. Аніта Мейсон "Ілюзіоніст"

Поки ти не станеш ставитися до того, що праворуч, як до того, що ліворуч, і до того, що нагорі, як до того, що внизу, а до того, що було до нас, як до того, що буде після нас, ти не пізнаєш Царства. Діяння Петра

Я згадую мусульманського Сатану, який любив Бога понад усе і перебуває в Божому пеклі. А коли крізь призму слів Трістана я згадую також сцену з «Пекла» Данте, де поет, описуючи свою мандрівку колом плотських грішників, розповідає, як бачив там душі найславетніших закоханих в історії, — Семіраміди, Єлени, Клеопатри, Паріса і, так, самого Трістана, — що, підхоплені палаючим вихором, кружляли й стогнали в повітрі; як він завів там розмову з Франческою да Ріміні, що була в обіймах Паоло, брата свого чоловіка, і запитав її, що привело їх до цієї страшної вічності; а вона розповіла, як вони разом читали історію Гвіневри й Ланселота і в якийсь момент, поглянувши одне на одного, тремтячи, поцілувалися — і того дня вже не читали книги... Коли, як я казав, згадую цей епізод крізь призму Трістанового прийняття «вічної смерті», то не можу не замислитися, чи справді Данте мав рацію, вважаючи стан душ у пеклі станом безпросвітного страждання. Адже його погляд був поглядом стороннього спостерігача; навіть більше — людини, яку власна любов вела далі й вище, до вершини найвищого неба. Натомість Паоло і Франческа дивилися на все зсередини — зсередини набагато палкішої пристрасті, і ключ до розгадки її жахливої радості знаходимо у словах іншого візіонера, Вільяма Блейка, з твору «Шлюб раю і пекла»: «Коли я блукав серед вогнів пекла, насолоджуючись утіхами генія, які ангелам здаються мукою й безумством...»^{23}. Бо суть пекла — так само, як і неба, — полягає в тому, що, опинившись там, ти перебуваєш на своєму місці, тобто саме там, де й прагнеш бути. Цю саму думку висловив Жан-Поль Сартр у п'єсі «За зачиненими дверима», де дія розгортається в готельному номері в пеклі, скромно умебльованому в стилі Другої імперії, з фігуркою Ероса на камінній полиці. До цієї кімнати коридорний одного за одним заводить трьох постійних гостей. Перший — немолодий журналіст-пацифіст, якого щойно розстріляли як дезертира, і тому через самолюбство він насамперед потребує почути, що його спроба втекти до Мексики й видавати там пацифістський журнал була героїчним учинком; що він не боягуз. Другою заходить лесбійка, яка загинула після того, як молода заміжня жінка, яку вона спокусила, потай пустила газ у квартирі й померла разом із нею в ліжку від задухи. Ця холодна інтелектуалка відразу починає зневажати слабкодухого чоловіка, приреченого бути її супутником тут навіки, і не дає йому жодної розради, якої він так потребує. Не здатна на це й наступна, остання гостя — схильна до німфоманії молода особа, яка втопила свою позашлюбну дитину й довела коханця до самогубства. Друга жінка очікувано починає цікавитися чоловіком, якому, однак, потрібна не пристрасть, а співчуття. Лесбійка руйнує кожну їхню спробу дійти бодай якоїсь згоди, водночас сама намагається зблизитися з іншою жінкою, яка не має ані найменшого інтересу до її прагнень і не розуміє її бажань. І коли ці троє — напрочуд вдало підібрані — доводять свої невпинні взаємні вимоги до такого рівня розчарування, що втеча будь-яким способом здається єдиним, чого могла б захотіти людина в їхньому становищі, замкнені двері їхньої кімнати розчиняються, відкриваючи погляду блакитну порожнечу, — і ніхто не виходить. Двері знову зачиняються, і вони назавжди залишаються замкненими у своїй обраній камері. Бернард Шоу висловлює майже ту саму думку в третій дії п'єси «Людина й надлюдина», у чудовій сцені, де невеличкій літній пані, вірній доньці Матері-Церкви, повідомляють, що краєвид, яким вона так задоволено прогулюється, — це не рай, а пекло. Вона обурена. «Кажу вам, я знаю, що я не в пеклі, — наполягає вона, — бо ж не відчуваю болю». Ну що ж, відповідають їй, якщо вона бажає, то може просто перейти через пагорб до раю. Однак попереджають, що перебування там нестерпне для тих, хто почувається щасливим у пеклі. Є, щоправда, декілька людей — переважно англійців, — які все ж залишаються там, але не тому, що щасливі, а тому, що вважають, ніби їхнє становище зобов'язує їх бути в раю. «Англієць, — зауважує її співрозмовник, — почувається доброчесним тоді, коли йому просто незручно». "Міфи в нашому житті" Джозеф Кемпбелл

Madonna del Soccorso (Detail) Tiberio d'Assisi (Tiberio Ranieri di Diotallevi), c. 1510 Umbrian School (Italian Renaissance) Tempera on wood panel 170 × 120 cm (fragment shown) This vivid detail illustrates a popular Renaissance legend where a mother’s reckless curse summons a demon to claim her child. The horned devil attempts to seize the boy, but the child clings desperately to the golden robes of the Virgin Mary, who intervenes to save him. Location: Museo di San Francesco, Montefalco (Perugia), Italy

Коли з першої сторінки розумієш, що книга сподобається: "Людина стояла на даху, повернувши обличчя назустріч сонцю, що сходило. — Початок мого початку… Він говорив ледь чутно, наче сам із собою. — Джерело мого джерела, дух духу, вогонь… Рукави його полотняної сорочки тріпотіли від вітру, що дув із Великого моря. — Зроби досконалим моє тіло, створене рукою, яка зберігає свою могутність у світі, позбавленому світла… Люди, що скупчилися внизу, показували на нього пальцями. Він їх не помічав, повністю зосередившись на своїй волі. Його голос, що став чужим, зазвучав голосно. Людина зверталася до світила, що сходило: — Нехай мене, народженого смертною жінкою, піднесе сила невичерпного в мені духу, народженого всемогутнім… Його воля ставала все сильнішою і перейшла межі благання. У його голосі зазвучав виклик. — Бо я є Син, я перевершив межі своєї душі, я є… Він замовк. І в повній тиші вимовив ім'я Господа. Він зробив крок уперед і вгору, як людина, що підіймається сходами, але в повітрі. Він полетів. В іншу епоху це не вважалося б дивом: тоді всі чоловіки могли літати, але не знали про це. А зараз він був першим. Він користувався своїм даром лише з метою демонстрації і ніколи для власного задоволення. По-перше, він знав, що може позбутися сили, якщо з нею неправильно поводитися. По-друге, розумова підготовка забирала занадто багато сил, і перед демонстрацією потрібно було постити протягом доби. Була й третя причина. Іноді під час польоту у нього виникав страх, що він упаде. Це почуття завжди асоціювалося з певною особою, яка виникала серед глядачів, — обличчям, яке було звернене догори, як у решти, але дивилося з дивним інтересом не на нього, а на щось за ним і над ним. Коли він намагався розгледіти це обличчя, воно завжди зникало. Він не продовжував пошуків. Обличчя було схоже на його власне." Аніта Мейсон "Ілюзіоніст"

Rescue By Riccardo Bettazzoni

Jean-Michel Basquiat - 'Riding with Death'

Pier Francesco Mazzucchelli, called Il Morazzone, Perseus and Andromeda, c. 1610, oil on canvas, 119 × 92.5 cm, Uffizi Gallery, Florence.

Переклав надзвичайно цікаву статтю Стівена Девіса про зв'язок між іконографією Ялдабаота і богинею Сехмет. Читав з неймовірним задоволенням і зачудуванням чого й вам бажаю: https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2026/11/02/%d1%81%d1%82%d1%96%d0%b2%d0%b5%d0%bd-%d0%bb-%d0%b4%d0%b5%d0%b2%d1%96%d1%81-%d0%bb%d0%b5%d0%b2%d0%be%d0%b3%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b2%d0%b8%d0%b9-%d1%8f%d0%bb%d0%b4%d0%b0%d0%b1%d0%b0%d0%be%d1%82/

https://youtu.be/kcwt20V0vBE?si=JDkUxHC6AphqbHyp Дуже гідне продовження справи Лінча і Бадаламенті

90. Ті, хто каже, що помруть спочатку і тоді воскреснуть, — помиляються. Якщо вони не отримують спочатку Воскресіння, будучи ще втіленими, — то не одержать нічого, покинувши тіла. Те ж саме — і про хрещення: воно вагоме, тільки якщо його приймають утілені. Євангеліє від Пилипа

Без текста

Без текста

Millennium Actress (2002) Satoshi Kon

Egon Schiele: Girl, 1918

Талос — це велетень із бронзи, який охороняє острів Крит, патрулюючи його береги тричі на день. Коли Ясон і аргонавти наближаються в пошуках води, він погрожує вбити їх, якщо вони зійдуть на берег. Він розжарює себе та спалює чужинців у своїх мідних долонях. Медея йде на берег сама і обіцяє Талосу магічне зілля, яка поверне йому молодість. Вона переконує його охолонути в морі та показати їй цвях, що запечатує вену на його щиколотці. Коли вона витягує його, мастило, що дає йому життя, виливається, і велетень падає. Сибіл Тавз, ілюстрація до «Героїв» Чарльза Кінгслі (Лондон: A. & C. Black, 1915).

Jodi Childs

Marc Chagall: The Magic Flute, 1967